Свідчення

Довга дорога до зцiлення

Іван Федорович Фенич, нині диякон церкви ХВЄ м. Берегова Закарпатської області, народився 20 червня 1948 року в с. Сільці Іршавського району Закарпатської області. Його мама народила дев’ятеро дітей, але тільки п’ятеро з них вижили. Згодом, навернувшись до Господа, брат Іван зрозумів, що це Бог дарував йому життя і зберіг його, тому що мав особливий план для нього. Ось як він сам розповідає про своє навернення та ходження з Богом.

У дитинстві я часто чув про Бога від мами, яка відвідувала православну церкву. Я також з нею ходив у церкву на Пасху, щоб отримати подарунки від хрещених батьків. Але своє дитинство не можу назвати легким. Часто нам не вистачало їжі, іноді навіть хліба не було. Батько добував у каменоломнях камінь. Робота була дуже важка, але ті гроші, які він так важко заробляв, часто пропивав. А потім обзивав маму й нас.

Після служби в армії я влаштувався на роботу в Берегівський автопарк водієм. Працював чесно й сумлінно, тому через деякий час мені запропонували вступити в КПРС, що я й зробив. Згодом був обраний секретарем комсомольської організації АТП. У 1980 році вступив на заочне відділення Львівського політехнічного інституту, після закінчення якого мене призначили на пост заступника директора Берегівського АТП.

У 1987 році мене направили на роботи з ліквідації аварії на ЧАЕС. Згадуючи той час, я бачу особливу Божу милість і охорону. В Чорнобильській зоні я працював заступником начальника автоколони Мінтрансу України. У Прип’яті ми будували площадку під трансформатор. Щоразу, перш ніж пропустити нас в їдальню, кожного працівника перевіряли дозиметром, чи немає перевищення допустимої норми радіації. Часто моїх друзів не впускали в їдальню через перевищення норми, але зі мною жодного разу такого не трапилося. Друзі навіть жартували: «Ти, Ваню, не піддаєшся впливу радіації».

У лютому 1988 року я був переведений в будівельну організацію МПМК-2 на посаду заступника начальника з кадрів, а також секретаря парторганізації. У червні 1989 року мені видали санаторно-курортну путівку в санаторій «Поляна» Закарпатської області. У той час я дуже любив погуляти, вважаючи своїм кредо слова: «Все, що можеш, бери і використовуй для свого життя, бо ж один раз живеш на землі». Отримавши цю путівку, планував погуляти від душі. Але в Бога був інший план для мене.

Незадовго до від’їзду в санаторій, повертаючись додому автомобілем (а був за кермом у нетверезому стані), перевернувся догори колесами. Кузов машини сплющило так, що я ледве зміг вилізти з машини. Коли згодом відвіз автомобіль на ремонт, майстер сказав, що він не підлягає ремонту, і дуже дивувався, що я залишився живим у такій розбитій машині.

Через кілька днів я поїхав у санаторій з думкою все забути. Але на шостий день мого перебування там мені наснився дивний сон, ніби я сиджу на піску в пустелі й думаю: «Що ж буде зі мною посеред цього піску?» І в ту ж мить якась сила почала підіймати мене вгору. Піднявши голову, я побачив над собою небо, яке переливалося різними барвами. У небі був отвір, у який несло моє тіло. Коли вже майже наблизився до того отвору, то закричав: «Я не готовий!» З того отвору почув ніжний-ніжний голос, який ніби звучав у моєму серці: «То йди й приготуйся!» Після цих слів я почав опускатися вниз і знову опинився в пустелі серед піску. Коли ж прокинувся, всередині мене звучали ці слова: «Йди й приготуйся!» Роздумував, до чого і як приготуватися, коли в палату зайшла жінка й сказала: «Іване, у вас велика проблема. Але Бог цієї ночі покликав вас. Ідіть за мною, я чекатиму вас у коридорі!» Згодом я дізнався, що цю жінку звати Таїсія. Вона віруюча з Києва. І тієї ночі Бог відкрив їй, що покликав мене. Таїсія молилася за мене і познайомила з чоловіком, якого назвала братом Васею. Брат Василь почав щось розпитувати у мене, запитав про мою проблему, але я не міг нічого відповісти йому, тому що сильно плакав. Тоді він поклав мені руку на плече й запросив на служіння, яке мало відбутися о 17 годині.

Я нічого не відповів, і ми з Таїсою повернулися в санаторій. Коли я прийшов у свою палату, то відчув, що в моїй душі щось відбувається. З очей текли сльози, хоча я не хотів цього. А десь у душі звучали слова: «Йти й приготуйся!», які стали чомусь дуже приємними для мене. Мені не хотілося вже гуляти, не хотілося навіть йти на процедури. Я чекав 17 години, бо дуже хотілося якнайшвидше потрапити на служіння.
Коли ми з Таїсою переступили поріг дому молитви, моїх ноги затремтіли, я впав на коліна й почав кричати: «Господи, я не достойний бути тут. Я великий грішник. Якщо можеш, прости мені мої гріхи!» У ту мить сльози лилися з мої очей, тому я заплющив їх. І раптом — бачу хрест, а на хресті — Ісуса розіп’ятого. А ще ясно бачу, як кров стікає з його тіла. І раптом той же голос, який я вже чув, проказує мені: «Ось твоє прощення і спасіння». Я почав дякувати Богу, що Він простив мої гріхи. До мене підійшли брати і також почали дякувати Богові за мене.

Коли я повернувся в санаторій, то був такий щасливий, як ніколи. Мені хотілося стрибати, співати, кричати, що Господь простив мої гріхи. Я став таким легким, що, здавалося, от-от злечу. За час перебування в санаторії я не пропустив жодного зібрання. Коли ж закінчилася моя путівка, брат Василь сказав мені: «Як поїдеш додому, то шукай у селі Заріччя брата Івана Киніва. Твоє місце там».

Їдучи додому, я дуже хвилювався, як моя дружина сприйме те, що зі мною відбулося. Після свого покаяння я відчув, що якось по-особливому люблю цю жінку, я завжди думав про неї, чого до покаяння в мене не було. Коли я зайшов до хати, то одразу сказав дружині: «Марійко, тебе дуже прошу: прости мені, що тебе ображав, зневажав і часто обманював. Бог простив мені всі гріхи, і я прошу: прости мені й ти». Марійка подивилася на мене і сказала: «Ти що, записався у салвішти (так називають у нас віруючих)? Ти завдав мені такої ганьби. Тепер над нами усі люди сміятимуться. Мені такого чоловіка не треба!» Але наступного ранку вона й не згадала цієї розмови. Я ж два роки постійно молився за неї, і Бог спас її, подарував їй покаяння для життя.

Наступного дня після повернення додому я зайшов до свого начальника, розповів про своє покаяння, засвідчив про спасіння і поклав на стіл заяву про звільнення з членів КПРС. Він, піднявши свої окуляри на чоло, відповів на це: «Іване Федоровичу, йди додому. Може, ти перевтомився в санаторії. Даю тобі три дні для відпочинку».

Тоді я поїхав у Заріччя, зустрівся з братом Іваном Кинівим, розповів йому про своє навернення до Господа і про те, хто мене направив до нього. Він щиро і з великою радістю прийняв мене. Так я почав відвідувати богослужіння в с. Заріччі.

Через три дні я повернувся на роботу і знову зайшов до начальника. Він повернув мені мою заяву і сказав йти на робоче місце. Але я відповів, що не можу працювати секретарем парторганізації і бути віруючим в Господа Ісуса Христа. Після того мене виключили з членів партії і перевели із заступника начальника відділу кадрів у кочегари. Але я дякував Господу, що Він удостоїв мене такого приниження перед людьми за Його ім’я.

У березні 1990 року я дуже захворів і мене направили в стаціонарне відділення лікарні. Лікування не давало полегшення, тому мене перевели в обласну лікарню, де після обстеження встановили діагноз «неспецифічний виразковий коліт кишечника». Я дуже схуд, став блідо-жовтий, але Господь зміцнював мене духовно, і я всім свідчив про спасіння: і медичним працівникам, і хворим. Деякі лікарі запитували мене, де мій Бог і чому мене не вилікує. Я відповідав: «Мій Господь на небесах, у святилищі, а також у моєму серці. І якщо він захоче, то зцілить мене». Після таких слів мене відправили на консультацію до психіатра. Зустрівшись з лікарем-прихіатром, я також засвідчив їй про Господа і закликав примиритися з Ним. Вона пильно поглянула на мене й відповіла: «Так, я згодна. У мене немає такої віри, як у вас. Я навіть заздрю вам білою заздрістю. Ви цілком здорова людина по моєму профілю. Ідіть, хай Бог вас благословить!»
Лікарі, обстеживши мене, відправили на комісію, де визнали інвалідом ІІ групи, а потім виписали з лікарні, сказавши, що в мене немає надії на життя, бо мій організм вже не піддається лікуванню. Але небесний лікар благоволив продовжити моє життя на землі — й почав мене оздоровляти. Кожен день я відчував над собою Його руку, яка зміцнювала мене духовно й тілесно.

Через рік, коли мене знову направили в обласну лікарню, заввідділенням не повірила своїм очам. Вона лише сказала: «Ну, Іване Федоровичу, Бог дійсно зцілив вас, і я рада, що так трапилося».

Господь береже моє життя дотепер. І я велику подяку приношу Тому, Хто не хоче загибелі грішника, але бажає, щоб усі люди спаслися. Слава і хвала нашому вічно живому Богу!

"Благовісник", 4,2011