Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Свідчення

Демон смертi прийшов, щоб забрати життя

У 31-річному віці він міг би померти

Мертва темрява огорнула кімнату. Здавалося, що в цій пітьмі немає нічого живого. Усе мовчало. І це була не просто нічна тиша, а темний морок, від якого на серці робилося тяжко. Уже тоді Олександр не боявся цієї темряви, але все ж таки відчував її згущення над своїм тілом. Якась темна неприємна постать наблизилася до нього, зайшовши в кімнату через балкон, і в цій глухій пітьмі зупинилася біля чоловіка. Від її присутності робилося моторошно. Усім нутром Саша відчув, що це смерть. У грудях щось защеміло. Він усвідомив, що переходить в інший простір буття. Безпорадно кричав, але цей крик лунав лиш у його розумі. Відчувалося, що, окрім цієї темної постаті демона смерті, у кімнаті є ще хтось, хтось добрий. 23 травня 1993 року — день, коли смерть могла б забрати життя Олександра БАНАДИ, якби до цього дня він не розкаявся у вчинених гріхах.

Батько Олександра був алкозалежним, мама багато працювала. Через негаразди в стосунках між батьками та постійні матеріальні проблеми діти відчували себе обділеними увагою, любов’ю та теплом. Десь у 13-річному віці хлопець відчув у собі силу змінити усе довкола себе. Уже тоді він ступив на стежку самостійного життя. Беззаконня, непослух Богові та батькам, нехтування голосом совісті — усе це дедалі більше засмоктувало хлопця. Прийшов момент, коли він відчув, що ходить просто по лезу смерті.

«Пастка, у яку я потрапив…»

— Впродовж 12 років я був наркозалежним, — розповідає про своє минуле Олександр Банада. — Хоча і не постійно вживав наркотик, а в певних проміжках часу, однак глибоко розумів, що кинути вже не можу. Ця залежність оволоділа мною ще тоді, коли я вперше спробував цю отруту. Це сталося на одній квартирі, де проживали колишні тюремники. Я потрапив до них якраз тоді, коли вони варили наркотики, які далі переправляли у колонії та тюрми. Не розуміючи до кінця небезпеки свого рішення, я з гордістю заявив, що теж, як і всі, спробую, який він, той наркотик, але на відміну від усіх, зможу перебороти у собі бажання колотися вдруге. Це стало пасткою, яка затягнула мене. Після першої спроби я мало не помер, бо прийняв завелику дозу. Я намагався кинути, але потім знову повертався. Раніше я намагався довести собі, що навіть попри те, що наркотик завжди під рукою, зможу пересилити в собі бажання прийняти чергову дозу. Та я відчув, що гріх сильніший за мене. Саме тоді мене охопив страх смерті. Я відчув, як вона наближається. Думав, може, тиждень, два, ну місяць — і все, кінець, помру. Де ж буду проводити вічність?

Наче приречений на смерть

Олександр нікому не розповідав про свої терзання. Знав, що все одно ніхто його не зрозуміє. Ні мама, ні друзі, навіть сам не може нічого виправити. Він був наче приречений.

Якось він зустрів одного знайомого. Що цікаво, Олександр від усіх утаював свої переживання, але чомусь саме перед цим чоловіком, який не був близьким, він неочікувано навіть для самого себе відкрився. «Як у тебе справи?» — запитує. А я йому кажу: «Льоню, я скоро помру». Він же спокійно продовжує: «Сашко, ти ще маєш надію — звернись до Бога, покайся перед Богом, поклич ім’я Ісуса Христа, і Господь тебе прийме».

— Я ж мав таке розуміння, — розповідає Саша, — що подібні до мене люди не мають права звертатися до Бога. У тяжкі хвилини я таки звертався до Господа, але постійно приходили думки, що Бог для праведних людей, а я — беззаконник і не маю права звертатися до Господа. Тому й замовкав у своїх молитвах.

Олександр раніше не розумів, хто є Христос і чому Він постраждав за людей. І саме у цій розмові він усвідомив, що до Бога ми навертаємося, коли приймаємо у своє серце Ісуса Христа, визнаємо Його як нашого Спасителя, і що тільки Господь може звільнити нас від будь-яких залежностей і гріхів. «Хоча я не усе розумів, що він говорив, але якийсь вогник надії запалахкотів у моєму серці, — ділиться спогадами. — Саме після зустрічі з цим чоловіком я поїхав на квартиру до мами, зачинився на кухні і, ставши на коліна, почав молитися. Визнав, що грішний і просив у Бога прощення ради Ісуса Христа».

Коли він встав з колін, у розум ринули думки про те, що це все дурниця, це все даремно. Водночас у серці інший голос ніжно підказував, що саме в цьому є сила. Тим більше, що порада знайомого не була людським здогадом, а написаною у Біблії обітницею. А от Біблія, як свідчив Олександр, викликала у нього довіру.

«Ти йдеш, але вороття тобі більше не буде!»

Після молитви ще впродовж двох днів він міг витерпіти без наркотика, але потім настала ломка. Стало так тяжко, що Олександр про все забув та й думати про будь-що було не в силах. Одне бажання — чим швидше дійти до притону, щоб отримати наступну дозу. Коли він йшов по дорозі до притону, то почув чіткий голос: «Оце ти йдеш туди, але знай, що вороття тобі більше не буде». Це був голос совісті. «Мені стало страшно, — розповідає. — Це мене і зупинило. Я трішки у ваганнях потоптався на місці і попрямував додому. Розуміючи, що моєму тілу легше не стане, все ж таки повертався. Не знаю, як я зайшов до квартири. Безпомічний і слабкий, я впав на ліжко і почав ридати. Раніше ніколи не міг і сльозинки видавити, а тут раптом таке. Саме у цій ситуації перед чоловіком стояв вибір: повірити Богу чи піддатися гріхові, спокусі. І Бог дав сили Олександру. «Я відчув полегшення, я відчув, що буду жити, — продовжує свідчити. — Слово про Христа повернуло мене до життя, зародило в мені віру — і це мене врятувало, інакше б рівно через два дні я загинув би».

Віч-на-віч зі смертю

Чому Олександр так впевнено сказав, що рівно через два дні загинув би, стало зрозуміло далі з його розповіді. «Це сталося о третій годині ночі, — продовжує. — Через два дні після перемоги над гріхом, до мене прийшла смерть. Тоді я був при пам’яті, не вживав ні наркотика, ні спиртного. Я не спав, бо не міг заснути, а лежав, підпершись подушкою. Лампа була включена, а навпроти мене — годинник. Як зараз пам’ятаю, третя година ночі. Враз відчинилися балконні двері. Квартира матері, де я ночував, на третьому поверсі. Кімнату наповнив морок. Я зрозумів: це не якийсь злодій, це прийшла смерть. Я боявся повернутися в бік балкону. Відчув, що хтось підійшов і став поряд. Якась істота стояла прямо біля мене. Умить мені стало темно, наче на мене хтось накинув покривало. Різкий біль пронизував мої груди. Колись я вже переживав такий нестерпний біль. Здавалося, смерть витягувала мою душу із тіла. Я закричав: «Мамо!», але голосу мого ніхто не міг почути, бо крик лунав лише в мені.

Що цікаво, що навіть коли мене охопив жах, я відчував надійність. Я відчував, що у кімнаті є ще Хтось, Хтось добрий. Як пізніше зрозумів, то був Божий ангел. У той момент я опинився у передсмертній пітьмі, у пекельному мороці. Пекельний морок — пустота і жах, і там був я.

Коли повернувся у своє тіло, то хотів мерщій усе розповісти мамі. Розбудив її. Вислухавши, вона налякалася, подумала, що я втрачаю розум, що у мене галюцинації. Аби якось зарадити, вона дала мені хрестика. Але від того тяжкість не проходила. Втомлений, я пішов спати.

«Сльози текли з моїх очей…»

Пройшло ще кілька днів, я розмірковував над своїм життям і зрозумів, що мені треба покаятися. Хтось наче підказував, що мені треба визнати свою гріховність і перед Богом, і перед людьми. Тоді я разом із тим давнім знайомим Леонідом пішов на зібрання. Я не хотів каятися там, де було багато молоді. Планував, що зроблю це десь в іншій церкві, в середовищі старших людей. Але коли пролунав заклик до покаяння, я вже не зволікав. Вийшов наперед, як і багато інших людей, зізнався, що наркозалежний і хочу, щоб Господь мене звільнив. Мене запитали, чи вірю я у те, що Він може це зробити. Я сказав: «Вірю». Ми схилилися на коліна і молилися. Сльози текли з моїх очей, я затулявся, але вони текли по обличчю і руках, я відчув, що якась неземна сила наповнила мене. Як я розумію вже зараз, на мене зійшов Дух Святий. Я відчув у своєму серці Царство Боже, таку красу, таку чистоту, таку любов. Я навіть боявся відкрити очі, аби ця краса не зникла. Раніше я ненавидів людей, і подібні відчуття блаженства були мені незнайомі. Коли ж відкрив очі, я вже зовсім по-іншому дивився на людей. Поганих — вже не було. Я хотів усіх обійняти і цілувати. Я навіть не зрозумів, що сталося.

Спасенний, щоб служити залежним

Уже 17 років Олександр Банада йде за Господом. Покаялися його дружина та мама, його батько, брат та його сім’я. Зараз в Олександра 5 дітей. Так сталося, що Господь покликав брата Сашу до служіння нарко- та алкозалежним. «Покаявшись, я вирішив, що з такими людьми не хочу мати нічого спільного, — ділиться своїми колишніми роздумами, — але Господь дав мені до них співчуття. І я ходив по притонах та проповідував. Деяких приводив додому, хоча, зважаючи на дружину та дітей, це було не найкращим варіантом. З часом один брат запропонував розпочати спільне служіння. Відтак я працюю відповідальним за служіння із залежними людьми у домі милосердя с. Любомирка».

Своїм дітям, які народилися після його покаяння, Олександр часто повторює, що вони з’явилися на світ із милості Божої, адже якби він помер ще тоді, їх би не було також.

Ірина НАУМЕЦЬ,
м. Рівне

"Благовісник", 1,2011

Українська християнська поезія