Благовісник

«Ідіть же, і навчіться…»

Недавно був свідком… Сущий бесідував із людьми. Ну як бесідував. Вечеря була. Ісуса запросили. Народ гідний зібрався. Чини владні. Церковне начальство. Бесіди про важливе, про вічне. Усе як по маслу. Але раптом…

«І сталось, як Ісус сидів при столі у домі, ось зійшлося багато митників і грішників, і вони посідали з Ним та з Його учнями. Як побачили ж те фарисеї, то сказали до учнів Його: Чому-то Вчитель ваш їсть із митниками та із грішниками? А Він це почув та й сказав: Лікаря не потребують здорові, а слабі! Ідіть же, і навчіться, що то є: Милости хочу, а не жертви. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння».

Отакої! Враз виникла напруженість. Ніби й Ісус грішників назвав грішниками. А праведників — праведниками. І що може бути спільного у світла з темрявою? Ясно ж як удень — це ми святі, достойні, і з нами наш Бог! Очевидно. А ці митники — покидьки, чого їм треба?

А Ісус святих відправив учитися. І це в присутності грішників. Так сказав. Я от до них прийшов. Я грішників спасти прийшов. А праведникам Я не потрібен. У них свій «бог».

Сиджу от. Думу думаю. Якої милості треба вчитися? І що це значить — «Я прийшов кликати грішників»? От тепер міркую: «З нами Він? Чи ні?»

Перед очима історія. Фарисеї, еліта Ізраїлю, у їхніх руках країна. Вони формують ідеологію. Вони вирішують, кому жити, а кому помирати. А тут Христос. Зціляє. Воскрешає. Годує. Очевидно, посол Неба! А у фарисеїв не запитує дозволу. До того ж завжди критикує. Звісно ж, фарисеї нарікають.

«Фарисеї ж та книжники нарікали й казали: Приймає Він грішників та з ними їсть» (Лк.15:2).

І мені стало цікаво — чому?

Ісус не став сперечатися. Розповів притчі. Усе, по суті, про одне й те ж.

Є благополучні люди. У них все гладко. Вони багаті. Здорові. Успішні.

Але є люди бідні. Відкинуті. Вигнані чи загублені.

І ніби всім зрозуміло, хто має цінність, а хто сміття.

Ісус запропонував три образи. Очевидно, щоб зрозуміли і пастухи, і нумізмати, і батьки. Вівця загублена. Монета з колекції. Син. І що мене напружило? Стадо на місці. Усі цілі, подумаєш, одна паршива вівця пропала... Але Ісус запитує, перетворюючи кожного слухача в співучасника. «Хто з вас не залишить дев’яноста дев’яти й не піде шукати загублену? І знайшовши — радітиме!»

Так само із загубленою монетою. Це ніби з набору дорогоцінностей загублена одна лише запонка, і вся колекція втрачає цінність і сенс. Ось чому, залишивши усі справи, господиня ретельно шукає загублену драхму. І знайшовши — радіє.

«Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев'ятдесятьох і дев'ятьох праведників, що не потребують покаяння!» (Лк.15:7).

Історія з сином настільки реальна, що кожен, хто слухав Ісуса, кусав собі язика й губи, переживаючи особисту трагедію, і з погляду блудного сина, і з погляду батька. А дехто і з погляду старшого сина. Прочитайте 15 розділ Євангелії від Луки. Заплачете. Я також пережив дещо. Дотепер зворушений.

Ісус своєю оповіддю що виявив?

Ми у своєму хліві зображаємо радість навіть тоді, коли залишилася одна вівця. Дев’яносто дев’ять розбіглося, загубилося, і нам до них немає діла. Ми їх не шукаємо. Ми їх ненавидимо. Осуджуємо.

Одна вівця взагалі не викликає ніякої стурбованості. Немає жалю. Немає співчуття. Немає жодних спроб знайти.

Є осуд. І прокляття. Звичайно, спроби знайти є. Щонайменше заблудлому раз, а то й два висувають ультиматум. Мовляв: «Прийди, покайся принародно. Потім рік-два поспостерігаємо за тобою. І, можливо, приймемо». Та Ісус іншу картину малює. Та не малює, а діє так. Бо ж Він ось — переді мною. Залишив небо! В людину звичайну перетворився. І пішов по притонах. Став убогим. Бездомним став. Жодних регалій. Вигнанцем був. Ніде голову прихилити. Скрізь гонять. Намагаються вбити. А Він? Він шукає пропащого. «Я прийшов знайти і спасти те, що загинуло».

І виникає запитання: «Що ж, невже ті покидьки, які гинуть у хащах розпусти, настільки важливі для Неба? Невже?» Ми ж у думках своїх усю землю в пекельному полум’ї палимо, і з задоволенням палимо…

Звичайно, будь-яке узагальнення ховає в собі неточність, спотворює істину.

Але я ділюсь тим, що пережив, читаючи Слово Боже.

Небо глибоко зацікавлене в тому, щоб знайти й спасти того, хто гине! Небо переживає біль, Небо втрачає повноту, Небо не має спокою через якогось «забулдигу»?!

І цей «забулдига», виявляється, є чимось цінним! Від дорогий Небу! Його шукає Отець! Його чекає Отець! За ним, за цим п’яницею Бог-Отець послав Сина Свого, щоб викупити, спасти й усиновити...

Так! Ні, далеко я ще від Царства Божого.

Я, напевно, ще в тому натовпі фарисеїв, у красивих черевиках, у випрасуваній сорочці, галстуком прикрашений, з лицем, змазаним оливою.

З душею самозакоханого егоїста.

І щось затремтіло всередині.

Ісусе, а чи не мене Ти шукаєш? Можна — я піду за Тобою?

Стану вбогим. Буду плакати. Шукати правду стану.

Бо блаженні ті, що плачуть. І вбогі блаженні.

Бо їхнє Царство Небесне.

Юрій СИПКО

"Благовісник", 3,2020