Роздуми над Словом Божим

Страждання в тіні сумнівів

Питання, які не прийнято ставити вголос

Найважливіші запитання, які протягом всього нашого життя ніби плавають в тумані, здатні за мить приймати чіткі форми. Візит Ричарда став для мене своєрідним каталізатором. Його біди — зруйнована сім'я, проблеми зі здоров'ям, невдалий роман, звільнення з роботи — навряд чи можна віднести до справжніх бід, але в той день він обгорнув у драматичну форму сумніви, які переслідують кожного з нас. Чи думає про нас Бог? А якщо так, то чому Він не спуститься на землю і не приведе все до порядку?

Згодом, обдумуючи нашу розмову, я постійно повертався думками до трьох насущних питань про Бога, які проступали через його знічені почуття. Я відчув, що ці питання криються в глибинах душі кожного з нас. Більшість людей не насмілюється ставити їх вголос, вважаючи це щонайменше невихованістю, а як максимум — кощунством.

Чи справедливий Бог?

Ричард хотів іти за Богом, але його життя розвалювалося на частини. Як осмислити свої нещастя у світлі біблійних обітниць благополуччя? А скільки людей преспокійно заперечують існування Бога — і процвітають? Ця скарга була відома нам ще з Книги Йова та Псалмів, але для багатьох вона й надалі залишається перешкодою на шляху до віри.

Чому Бог мовчить?

Тричі в найбільш критичні моменти навчання, вибору кар'єри, роману Ричард просив Бога дати чіткі вказівки. Щоразу йому здавалося, що він вгадав Божу волю, але щоразу вибір приводив його до невдачі. «Хіба батько так чинить з дітьми? — повторював Ричард. — Невже Йому подобається дивитися, як я розбиваю собі носа? Мене вчили, що Бог любить мене, що, йдучи за Його задумом, я отримаю щастя. То чому Він не відкриває мені Свого задуму?»

Чому Бог ховається від нас?

Це питання терзало Ричарда болючіше, ніж решта. Бог зобов'язаний якось виявляти Себе. Це здавалося Ричарду необхідним богословським мінімумом, рівнем, нижче від якого віра неможлива. «Як я можу підтримувати стосунки з Тим, в існуванні Кого не впевнений?» Однак складається враження, що Бог зумисне ховається навіть від тих, хто Його шукає. Саме тому Ричард, так би мовити, «махнув рукою» на Бога.

Я гадаю, що тільки атеїсти не відчувають розчарування в Богові. Вони нічого не чекають і нічого не отримують. Але людина, яка довірила Богу своє життя, підсвідомо чекає чогось у відповідь. Невже ці сподівання марні?

Довго я не зустрічався з Ричардом, але молився за нього. І через три роки випадково стикнувся з ним. Він гарно виглядав. Отримав хорошу роботу і давно забув про невдалий роман. Ми заговорили про Бога, і тут стало зрозуміло, що чоловік ще не зовсім заспокоївся. Його рана зарубцювалася, але потворний шрам цинізму залишився. Він ще сердився на Бога.

«Тепер, коли я оглядаюся на той безумний час, я починаю розуміти, що сталося, — заговорив він. — Я міг би точно вказати день і час, коли засумнівався в існуванні Бога». Це було не в ту ніч, коли він стикнувся з труднощами. Це сталося невдовзі після його навернення в християнство. Уже тоді він шукав надійні докази існування Бога. «Одного разу я просто перебирав кнопки телевізійного пульта і натрапив на богослужіння цілительки Кетрін Кульман. Вона виводила на сцену одну людину за іншою. І кожна розказувала дивовижну історію про чудесне зцілення — рак, хворе серце, параліч… Я дивився передачу, і сумніви танули в мені. Нарешті я набув щось надійне, зрозуміле! На мене по-особливому вплинув один чоловік з Мілуокі. На зібрання його принесли на носилках. Коли він піднявся на сцену — сам, без сторонньої допомоги, — всі буквально завили від захвату. Він розказав, що є лікарем, у нього неоперабельний рак легень. Лікарі сказали, що йому залишилося жити не більше півроку. Але сьогодні Бог зцілив його. Він став на ноги вперше за багато місяців і чудово почувається.

Через тиждень я зателефонував у довідкову Мілуокі й роздобув його телефон. Я набрав номер, підійшла якась жінка.

— Можна мені порозмовляти з доктором С.? — почав я.

Мить мовчання… Тоді вона запитала:

— Хто ви?

Я пояснив. Після довгої паузи тьмяним голосом жінка відповіла:

— Мій… чоловік… помер, — вона ледве вимовляла слова й одразу ж повісила трубку.

Не можу вам передати, як на мене це подіяло! Я був спустошений… Полум'я моєї віри яскраво палало лише один тиждень, а потім, наче зірка рухнула на землю — настала темінь».

Я розповів Ричарду про три головні питання, згадані вище. Виклавши їх, я уточнив, чи відповідають вони вимогам Ричарда до Бога.

— Але чому ж Бог не хоче відповісти на ці питання? — підвищив голос Ричард. — Якби тільки Він відповів на них, хоч раз заговорив з нами так зрозуміло, щоб кожен почув, я б повірив у Нього. Увесь світ прийняв би Його!

Якби тільки

«Якби тільки», — так сказав Ричард. Але чи це так насправді?

У той час, коли ми з Ричардом зустрілися, я студіював Книги Вихід та Числа. Питання Ричарда все ще тривожили мене, але я не одразу зауважив дивовижну схожість. У Книзі Вихід описаний той самий світ, про який мріяв Ричард, світ, де Бог щоденно брав участь у людській історії. Він чинив з усіма справедливо, кожен міг чути Його голос, Він зримо відкривався людям.

Контраст між життям ізраїльтян і нашим часом змусив мене знову замислитися над тим, як Бог править світом, і я повернувся до трьох своїх запитань: якщо Бог може діяти справедливо, говорити зрозуміло й зримо являтися людям, чому Він не хоче втрутитися в наше життя? Може, ми знайдемо відповідь, якщо вдивимося в історію блукання ізраїльтян у пустелі?

Питання: Чи справедливий Бог?

Тоді чому Він не завжди карає поганих і винагороджує добрих? Спробуймо уявити, що світ влаштований так: кожний гріх супроводжується уколом болю, кожна добра справа — задоволенням. Старий Заповіт описує подібний експеримент, метою якого було змінити поведінку людей: Бог уклав договір з Ізраїлем. В Синайській пустелі Він нагороджував і карав народ відповідно до суворих письмово зафіксованих правил.

Мойсей обіцяв, що послух піднесе ізраїльтян «вище від усіх народів землі», вони «будуть на висоті, а не внизу». Ізраїльтянам пропонувався захист від усіх нещасть і розчарувань, які можуть загрожувати людині. З іншого боку, Ізраїлю сказано: якщо порушиш ці заповіді, то «будеш на посміх і притчу, і байку в усіх народах, до яких відведе туди тебе Господь… Тому що ти не послужив Господові Богові твоєму в веселості й у любові серця в множестві всього, то послужиш твоїм ворогам, яких Господь пошле на тебе, в голоді і в спразі, і в наготі, і в усякій потребі. І він покладе залізне ярмо на твою шию, доки не вигубить тебе».

У Книгах Ісуса Навина та Суддів я побачив, які плоди приніс заповіт, що базувався на «справедливій» системі нагород і покарань. Через п'ятдесят років ізраїльське суспільство занурилося в анархію. Старий Заповіт оповідає страшну історію про те, що збулися тільки прокляття. Незважаючи на всі блага, які обіцяв їм заповіт, вони не отримали їх, бо не виконали умов.

Коли новозавітні автори оглядалися на минуле, вони вже не сприймали той заповіт як зразок послідовних і чесних стосунків Бога з народом. Вони стверджували, що Старий Заповіт послужив наукою, продемонструвавши неспроможність людей виконати умови домовленості з Богом. Перші християни вважали, що необхідний новий договір з Богом, який базується на благодаті та прощенні. Саме тому з'явився Новий Заповіт.

Питання: Чому Бог мовчить? Якщо Він хоче, щоб ми виконували Його волю, чому її нам не відкриває?

Нині багато людей запевняють, що чули Боже слово. Серед них є й безумці, як той божевільний, який «за наказом Бога» кинувся з молотком на статую Мікеланджело, чи вбивця, який запевняв, що Бог наказав йому стріляти в президента. Є люди, які щиро помиляються, як ті шестеро невідомих, які заявили письменниці-інваліду Джоні Еріксон, що Бог повелів їм одружитися з нею. Як же нам зрозуміти, чи справді ми чули слово від Бога?

Бог істотно спростив життя ізраїльтян, які отаборилися в Синайській пустелі. Їм достатньо було поглянути на хмару чи вогняний стовп уночі, що стояли над скинією, щоб зрозуміти: треба рухатися чи стояти на місці. Ізраїльтяни отримали список із 613 правил, який охоплював усі сфери людської діяльності й передбачав усі ситуації: від вбивства до приготування козеняти в молоці матері. У ті часи людям не доводилося скаржитися на відсутність чіткого керівництва.

Та чи ставали вони слухнянішими, отримуючи прямі вказівки від Бога? Виходить, що ні. Вони виступають у похід, коли їм велено залишатися на місці, вони з жахом втікають, коли велено триматися, вони вв'язуються в бій, коли наказано зберегти мир.

Як порушити всі 613 правил чи як вигадати способи обійти ці правила — ось що стало чимось на кшталт національного виду спорту для ізраїльтян. Ймовірно, те покоління не менш ревно обурювалося постійним Божим контролем, ніж ми нині його відсутністю.

Є й ще один важливий момент у старозаповітній історії: чим чіткіше виражена Божа воля, тим більш мертва та байдужа віра. Не вимагається жодних зусиль, жодного подвигу — бо ж Бог уже гарантував нам результат! Не треба боротися з проблемою, робити складний вибір — це вже зробив Бог. Ізраїльтяни перестали вести себе як дорослі відповідальні люди, оскільки їм здавалося, що все за них вирішено. Вони поводилися як діти, бурчали на своїх вождів, порушували суворі правила й нарікали, коли їм чогось бракувало.

Вивчаючи історію Ізраїлю, я замислився: чи можна назвати благом постійне, ясно виражене Боже керівництво? У певних випадках воно необхідне. Наприклад, коли треба провести через пустелю натовп щойно звільнених рабів. Але духовному зростанню таке керівництво аж ніяк не сприяє. Саме воно підірвало віру ізраїльтян, оскільки позбавляло їх свободи, перетворювало вибір у проблему послуху, а не віри. Після сорока років блукання пустелею ізраїльтяни виявилися настільки мало придатними для випробування віри, що Богу довелося починати все заново вже в наступному поколінні.

Питання: чому Бог ховається від нас? Чому не явиться відкрито, раз і назавжди розвіявши сумнів скептиків?

Але те, що ми просимо, вже відбулося одного разу. Бог явився людині, і та говорила з ним лицем до лиця, як з близьким другом. Коли Мойсей ішов у шатро, щоб говорити з Богом, увесь народ дивився йому вслід. Ніхто, крім Мойсея, не знав, що відбувається всередині. Ізраїльтяни намагалися триматися на віддалі, кажучи: «Говори до нас ти, і хай не говорить до нас Бог, щоб ми не вмерли». Після кожної такої зустрічі Мойсей виходив до народу в сяянні, і люди відверталися, тому йому доводилося закривати своє обличчя.

У той час атеїстів було мало, бо люди повсюди натикалися на явні свідчення Божої присутності — то біля входу в скинію, то в грозових хмарах над горою Синай. Скептику було достатньо піднятися на гору, яка здригалася, і простягнути руку, і всі сумніви його б розвіялися за мить до того, як він упаде мертвим.

Та всупереч усьому цьому сталося щось неймовірне: Мойсей піднявся на священну гору, відмічену Божою присутністю, а люди, які пережили безліч явних чудес, чи то заскучали, чи то втратили терпіння, чи то позаздрили Мойсеєві й забули все, що знали про Бога. Коли Мойсей спустився з гори, вони вже танцювали біля золотого боввана, як язичники.

Бог не грав у піжмурки з ізраїльтянами. Він дав їм безліч доказів Свого існування, але, як не дивно, такі прості та чіткі стосунки не привели до бажаного результату. Ізраїльтяни реагували на очевидну присутність Бога не любов'ю і пошаною, а страхом. Крім того, вони так і норовили підняти бунт. Отож, відкритість Бога не сприяла зміцненню віри.

Я сформулював скарги Ричарда на Бога у вигляді трьох запитань, однак Книги Вихід та Числа показали, що вирішення цих питань не вибавить від ще більших проблем, які породжує розчарування в Богові. Ізраїльтяни мали можливість насолоджуватися світлом Божої присутності, але показали себе найбільш легковажними й нестійкими у вірі людьми, які будь-коли жили на землі.

Вдивляючись у печальні наслідки цього експерименту, ми зможемо краще зрозуміти, чому нині Бог утримується від безпосереднього втручання в наші справи. Деякі християни мріють знову побачити світ, повний чудес і наочних знамень Божої присутності. У церкві часто лунають молитви про чудеса, подібні до розділення Червоного моря, десяти єгипетських кар, манни в пустелі, начебто хтось насправді б хотів знову відчути на собі такі прояви Божої всемогутності. Однак нам навряд чи захотілося б повторити подорож ізраїльтян пустелею.

Чи допомагає надмір чудес вірі? Напевно, не такій вірі, яка угодна Богові. На прикладі ізраїльтян ми можемо переконатися: людині властиво любити знамення ради них самих і тягнутися до них, а не до Бога.
Читання цих книг Біблії привело до розгубленості. Я був вражений, як мало змінюється життя людей, навіть якщо усунені три основні причини розчарування в Богові — несправедливість, мовчання, скритність.

***

— Не можу зрозуміти, Філіпе, — не вгавав Ричард, — ми з тобою читали ті ж книги, у нас багато спільного, ти розумієш моє розчарування… Та все ж ти зберіг віру, а я її втратив. У чому різниця між нами? Звідки ти черпаєш віру?

І тоді я зрозумів: ми по-різному оцінювали ситуацію — він дивився на промінь збоку, а я піднімався поглядом вгору за променем. І Ричард мав розумні аргументи, і я також. Головним доказом мені видавалася несподівана глибока зміна в моєму житті. Однак навернення здається переконливим лише зсередини, коли розповідаєш про нього іншому наверненому. Ми ж із Ричардом розмовляли різними мовами.

Мені хотілося якомога зрозуміліше пояснити йому, що таке віра, але це було мені не під силу. Я відчував у Ричарді занепокоєння, у якому жив колись сам, поки Бог поступово не зцілив мене. Але я не міг вселити свою віру в свого друга. Віру набуває кожен сам для себе.

У певну мить свого життя, коли я вперше реально відчув Бога, то зрозумів, що таки є Той, Хто спостерігає за життям, яке відбувається на планеті Земля. Більше того — Він любить мене. Це було дивовижне відчуття несподіваної, немислимої надії, нового всепоглинаючого уповання. Ось на що я зроблю ставку у своєму житті.

Філіп ЯНСІ

"Благовісник", 1,2015