Роздуми над Словом Божим

Два види віри

Мій друг Ричард вважав слово «віра» головною перешкодою на шляху до впевненості. «Май віру», — радили інші християни, коли він сумнівався. Що вони мали на увазі? В цьому разі слово «віра» здавалося йому способом уникати питань, а не відповідати на них.

Я вважаю, що певна складність виникає через гнучкість значень, які ми вкладаємо в нього. Передусім, ми вживаємо слово «віра» для опису великих, по-дитячому простих ковтків віри, коли людина здатна отримати неможливе. Подібну, надзвичайної сили віру відчув Давид, виходячи на битву з Голіафом. У наші дні «місіонери віри» пишуть про хвилюючі чудеса, які є результатом чистої дитячої віри. Це — «зерно віри», здатне нагодувати багатьох сиріт і пересунути гору. І таких прикладів у Біблії безліч.

Але Йов та інші святі з 11 розділу Послання до євреїв вказують нам на інший тип віри. Непорочна, дитяча віра може не вижити, коли чудо не стається, коли не приходить відповідь на насущну потребу, коли густа сіра пелена закриває всі ознаки Божої турботи. Такі миті потребують чогось більшого. Тут для опису віри я буду вживати рідко вживане слово «відданість».

Я мав бесіду з молодою медсестрою, розчарування в Бозі якої коренилося саме у заміщенні цих двох видів віри. Вихована у християнській сім’ї, вона рідко сумнівалася в Бозі. У 24 роки їй доручили палату хворих на рак. Вона розповідала мені одну за одною історії людей, яких вона доглядала. Деякі з її пацієнтів молилися щиро, з вірою, просячи в Бога зцілення чи полегшення болю. І все ж померли жорстокою, страшною смертю. Щоразу медсестра поверталася додому, пригнічена сценами приреченого страждання і бачила перед собою сліди Ісуса на картині, які вабили світлою обітницею.

Щоб чітко зрозуміти те, про що я кажу, просто прочитайте два псалми. Почніть із 23: «Господь — то мій пастир… Він водить мене… не буду боятися злого… добро та милість супроводжуватимуть мене в усі дні мого життя…» Потім поверніться назад і прочитайте 22 псалом: «Боже мій! Для чого Ти покинув мене? Далекі слова мого зойку від спасіння мого… Взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі — і спокою немає мені!»

Псалом 23 є зразком безпосередньої дитячої віри. Псалом 22 демонструє відданість — більш глибоку, неосяжну віру. Життя з Богом може включати ту й іншу. Ми можемо переживати часи неймовірної близькості, коли очевидно отримуємо відповідь на всі молитви, і Бог здається близьким та люблячим. Ми можемо також переживати смутні часи, коли Бог мовчить, коли нічого не виходить так, як ми плануємо, і всі біблійні обітниці здаються абсолютно монотонними. Бути відданим Богу значить навчитися вірити, що за туманом царює Бог; Він не покинув нас, що б нам не здавалося.

Парадоксально те, що навіть найскладніші часи в житті Йова зміцняли його віру та близькість із Богом. Глибока віра, яку я назвав відданістю, допускає паростки і силу протиріччя. Люди ростуть, борючись, працюючи, напружуючись. У якомусь сенсі людина більше потребує проблем, ніж їх вирішення. Чому не на всі молитви ми отримуємо відповіді одразу? Тому що наполеглива молитва, піст, вивчення, роздумування — це все створено ради нас, не ради Бога. Ми пристрасно бажаємо йти більш прямими, короткими шляхами. Але вони відводять нас від зростання у вірі.

В есе про молитву Клайв Льюїс припускає, що Бог ставиться до новонавернених християн із особливою ніжністю, як батько, який до безумства любить новонародженого. Він наводить слова досвідченого християнина: «Я бачив багато дивовижних відповідей на молитву; деякі з них можна назвати чудом. Зазвичай відповіді приходять напередодні навернення у віру чи невдовзі після цього. Але протягом подальшого християнського життя вони стають дедалі рідшими. Відмови на молитовні прохання не лише стають частішими — вони стають більш явними, більш наполегливими».

На перший погляд, все має бути навпаки. Життя з вірою має стати легшим, а не важчим, бо ж християнин вдосконалюється. Але Льюїс наводить два яскравих приклади з Нового Заповіту, коли молитви не отримали відповіді: Ісус тричі молив відвести від Нього чашу страждань, а Павло тричі благав Господа вибавити його від жала у тілі. Льюїс запитує: «Що ж, Бог залишає тих, хто найкраще Йому служить? Бо ж Він — Той, Хто служив Йому найкраще, сказав перед своєю смертю: «Чому Ти покинув Мене?»

Коли Бог став людиною, саме ця Людина була найменш утішеною Богом у її величезній потребі. Це — таємниця. Навіть якби в мене була на це влада, я б не наважився її досліджувати. Разом з тим, звичайним людям, як я і ви, краще не робити поспішних висновків щодо себе, коли ми отримуємо відповіді на молитви всупереч ймовірності. Якби ми були сильніші, з нами, можливо, спілкувалися б менш бережно. Якби ми були сміливіші, нас, можливо, направили б захищати найбільш надійні пости у великій битві, надаючи нам набагато менше допомоги.

Неминуче запитання
Як би там не було, я не можу просто звести приклад відданості — віри, загартованої випробуванням, — до райдужної формули. Я розмовляв з багатьма людьми, чия рясна, чиста дитяча віра тонула в миті випробувань. За ширмою книги Йова таїться неминуче питання: якби заради випробування любові чоловік піддав свою дружину такій же травмі, яку отримав Йов, ми б вважали його хворим та ізолювали від суспільства. Якби мати заховалася від власних дітей і відмовилася вказати напрямок дітям, які потрапили в туман, ми б вважали її негідною матір’ю. Як же нам зрозуміти таке парі самого Бога, яке він уклав із сатаною у книзі Йова?

Не пропоную точної формули, лише два спостереження.

1. Ми мало розуміємо, що значить наша віра для Бога. Якимсь таємничим чином жахливе випробування Йова було цінне для Бога, тому що розкрило суть експерименту з усім людством. Не тільки віра Йова, але й мотив походження світу був поставлений на карту. З тих пір, як Бог взяв на Себе ризик дати людям свободу вибору, віра — істинна, непідкупна, вільно запропонована віра — почала мати неймовірну цінність для Бога. Немає кращого способу висловити свою любов до Бога, ніж розвивати відданість Йому.

Неправильно говорити про потребу Бога в любові Його творіння, але згадайте, як Сам Бог висловлював Своє пристрасне бажання такої любові. Це бажання, яке вартувало Йому втілення та розп’яття. Жодні людські слова не можуть умістити того, що відбулося, його значення не можна ні применшити, ні перебільшити. Як сказав Ісус, у кінці історії тільки одне питання буде мати значення: «Коли прийде Син людський, то чи знайде Він віру на землі?» Віддати Свого Сина було «платою» Бога; відповідь вірою, подібною на відповідь Йова, — вашою чи моєю — є «нагородою».

Я допускаю, що будь-кому з нас з обмеженим баченням світу важко прийняти нагороду, отриману через випробування Йова. Можливо, Бог відправляє нас на найнебезпечніші позиції, переживаючи гордість, любов, біль та докори сумління — все те, що відчуває батько, відправляючи свою дитину на війну.
Чи Бог досяг того, що хотів, випробовуючи Йова?? Тільки Бог може відповісти на це. Я вирішив, що духовна влада означає: тільки Бог може визначити, що цінне для Нього. «Блаженні ті, що не бачили, але повірили», — сказав Ісус, м’яко докоряючи Хомі. Йов побачив найтемніший бік життя, почув найглухіше мовчання Бога — і все ж вірив.

2. Бог не відгородив Себе від вимог віри.

Випробування Йова луною віддається в житті Ісуса. Він також був випробовуваний. Він також втратив найцінніше, включаючи друзів і здоров’я. Як сказано у Посланні до євреїв: «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти». Зрештою Він поплатився життям.

Ми можемо ніколи не збагнути таємниці того, що сталося на хресті, але нас утішає те, що Бог не хоче піддавати Своїх людей випробуванням, Яких Він не пережив Сам. Я розмовляв із багатьма людьми, які неймовірно страждають, і не можу не підкреслити, як це важливо для них.

Вивчаючи Біблію, я здивувався радикальним змінам ставлення авторів до страждань, змінам, які підносяться до хреста. Коли автори Нового Заповіту говорять про труднощі та утиски, вони не висловлюють обурення. Вони не пояснюють причин страждання, але вказують на дві події — смерть і воскресіння Ісуса. Віра апостолів, як вони свідчили, базувалася повністю на тому, що сталося в Пасхальну неділю, коли Бог перетворив величезну трагедію в історії — розп’яття власного Сина — у день, який ми згадуємо як страсну п’ятницю. Учні, які дивилися на хрест зі свого укриття, невдовзі пізнали те, чого не пізнали за три роки перебування з наставником: коли здається, що Бог відсутній, Він може бути найближче. Коли Бог здається мертвим, Він повертається до життя.

Події трьох днів — трагедія, темрява, тріумф — стали для авторів Нового Заповіту еталоном того, як справлятися з випробуваннями. Ми можемо поглянути на Ісуса — доказ Божої любові — й не отримати відповіді на питання: «Чому?» Страсна п’ятниця свідчить про те, що Бог не залишив нас наодинці з болем. Зло та страждання, які затьмарюють наше життя, такі реальні та важливі для Бога, що Він захотів розділити їх із нами і Сам пережити їх.

Пасхальна неділя показує, що зрештою страждання не торжествує. Тому Яків пише: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування…» «Тіштеся з того, засмучені трохи тепер, якщо треба, всілякими випробовуваннями…» — пише Петро. «Я радію в стражданнях своїх», — пише Павло. Апостоли продовжують пояснювати те, що хорошого може принести «викуплене страждання»: зрілість, мудрість, істинну віру, наполегливість, сильний характер та багато інших нагород.

Чому треба радіти? Аж ніяк не мазохістському збудженню з приводу випробування. Чудо, звершене Богом у Пасхальну неділю, підтверджує те, що Він може зробити для кожного з нас. Страждання, про які говорили Яків, Петро та Павло, ймовірно, створили б кризу в Старому Заповіті. Але автори Нового Заповіту вірять у те, що, як зауважив Павло, «все допомагає на добро».

Цей відомий вислів часто сприймається спотворено. Деякі люди інтерпретують це твердження так: «Тільки добре стається з тими, хто любить Бога». Павло мав на увазі протилежне, і далі він розкриває те, що можна чекати від життя: недолю, утиск, переслідування, голод, наготу, небезпеку чи меч. І все ж він наполягає: «Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив», бо ніщо «не зможе відлучити нас від любови Божої».

Павло стверджує, що це справа часу. Просто чекайте: Боже чудо перетворення Страсної п’ятниці в Пасхальну неділю одного разу пошириться на весь космічний простір.

Філіп ЯНСІ,
з книги «Розчарування в Бозі»

"Благовісник", 4,2011