Роздуми над Словом Божим

Давидова радість

Радісна людина наче осяяна світлом. Але світло струмує з неї, наче в її серці спалахнув огонь — і заграв ув очах й на обличчі. Радість — світло. Чудова символічна пара, кожне слово якої розкриває одне одного. Радість переповнена світла, світло повнісіньке радості!

Світло, переломлюючись у краплині роси чи дощу, являє нашому погляду дивну веселку, і ми розуміємо, що той прозорий світляний промінь насправді складається з багатьох кольорових промінців: червоного, жовтого, синього та безлічі їхніх відтінків і поєднань. Так само і радість має свою гаму кольорів-почуттів, завдяки яким вона і є радістю. Удячність, любов, задоволення, мир – ось промені-почуття радості, які ми побачимо, як тільки пропустимо її через свою свідомість. Уявімо собі радість без одного з цих почуттів: радість без любові, радість без вдячності, радість без миру, радість без задоволення. Ні, не можна уявити. Це навіть звучить абсурдно! Усе одно, що уявити веселку без червоної чи синьої барви. Яким би тоді став світ блідим, непривабливим, навіть потворним. Бо разом з цими барвами ми втратили б і сотні їхніх відтінків. Отже, ми радіємо — ми світимося. У нас є джерело світла-радості, у нас є причини для сяйва-радості. І в кожного щирого християнина вони однакові або мало чим відрізняються. Вони, мабуть, такі самі, як у Давида.

То що ж було джерелом радості в Давида? Чого він радів?

Давид дуже добре розумів, що Творець — розпорядник усіх благ: і матеріальних, і духовних. Саме в руках Творця душевний і духовний комфорт людини. Тому він і говорив Йому у своїх молитвах: «Радість велика з Тобою, завжди блаженство в правиці Твоїй!» (Пс. 15:11). І ці Давидові слова були не просто здогадами чи результатом чужих настанов, а його власним досвідом. Не раз Господь дивним способом оздоровляв його, рятував від ворогів, коли здавалося, що смерть неминуча. І коли Давид отримував зцілення чи порятунок, здавалося, у безвихідній ситуації, то він, як мудра людина, розумів, що те все вчинив Бог. І він каже Йому: «Ти перемінив мені плач мій на радість, жалобу мою розв'язав, і підперезав мене радістю…» (Пс. 29:12). Тому надалі у всіх своїх печалях Давид не біг до людей за втіхою, а до Бога. Навіть у разі свого великого гріха перед Ним, коли убив Урію і забрав його жінку, відчуваючи над собою могутню караючу Божу руку, він все одно пішов за милістю до Нього. «Дай почути мені втіху й радість, і радітимуть кості, що Ти покрушив… Верни мені радість спасіння Твого, і з лагідним духом підтримай мене» (Пс. 50:10, 14), — благає Давид у свого Бога. Він не так страждає через біди свої, як через те, що Господь відступився від нього за гріх. Він не відчуває Його присутності, не чує Його голосу, а тому томиться. Бо ж яке це блаженство чути поради Господа, відчувати Його, Всемогутнього, біля себе! А цю благодать він мав і оспівав у своєму псалмі: «Благословляю я Господа, що радить мені, навіть ночами навчають мене мої нирки. Уявляю я Господа перед собою постійно, бо Він по правиці моїй, й я не буду захитаний!» (Пс. 15:7, 8). Як тоді раділо його серце, як веселився дух, і як раювало у повній безпеці тіло! І раптом усе втратити. Це нестерпно — до Господа за прощенням! Бо, виявляється, найбільша радість — Сам Господь! Отримавши оновлення в праведності, у пориві вдячності й любові до Бога Давид вигукує: «Я буду радіти, і тішитись буду Тобою, і буду виспівувати Ймення Твоє, о Всевишній!» (Пс. 9:3). Навколо Давида радіють хлібові та вину, але в нього є Бог, Який тішить значно більше: «Ти даєш більшу радість у серці моїм, ніж у них, як помножилося їхнє збіжжя та їхнє вино молоде» (Пс. 4:8).

Давид сповнений особливої вдячності Господу. Бо є за що, і він цього не ховає: «Ти перемінив мені плач мій на радість, жалобу мою розв’язав, і підперезав мене радістю…» (Пс. 29:12), «…Я буду співати про силу Твою, буду радісно вранці хвалити Твою милість, бо для мене Ти був в день недолі моєї твердинею й захистом!» (Пс. 58:17), «Я буду радіти та тішитися в Твоїй милості, що побачив Ти горе моє, що приглянувся Ти до скорботи моєї душі…» (Пс. 30:8). Усю свою надію Давид покладає тільки на Господа: «Я надію на милість Твою покладаю, моє серце радіє спасінням Твоїм!» (Пс. 12:6). Він настільки наповнений любов’ю до свого Бога, що навіть тішиться думкою, що «буде приємна Йому» його мова (Пс. 103:34). Усе, що пов’язано з Господом, приносить Давидові радість. А це ще одна ознака великої любові. Відрадою серця Давидового є Божі діла — свідчення Його сили й милості («Я навіки свідоцтва Твої успадкував, бо вони радість серця мого» (Пс. 118:111), він втішається Божими постановами, навіть словами («Я буду радіти Твоїми постановами, слова Твого не забуду!» (Пс. 118:16). Давид щиро любить Єрусалим, бо його Бог полюбив це Святе Місто: «Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам’ятати, якщо не поставлю я Єрусалима над радість найвищу свою!» (Пс. 136:6).

Вдячність Богові, любов до Його заповідей, до усього, що Йому приємне, послух Його Слову характеризують праведника. Саме «праведні будуть радіти, і будуть тішитися перед Богом, і веселитися в радості будуть!» (Пс. 67:4), піснею хвалитимуть Ім’я Боже, співом вдячним Його величатимуть! «І буде для Господа краща вона від вола, від бика, що роги він має, що копита роздвоєні має» (Пс. 68:31, 32). А що робить людиною праведною? Знову ж таки, любов до Бога, зрештою Сам Бог. Така взаємозалежність. Тому йдімо до Господа, шукаймо Господнього обличчя разом з Давидом — і світло Божого лиця зробить нас радісними. Бо у Ньому джерело життя, джерело світла, джерело радості (див. Пс. 35:10).
Тож «Веселітесь у Господі, і тіштеся, праведні, і співайте із радістю, всі щиросерді!» (Пс. 31:11).

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник" 3,2011