Проза

Три листочки осені

Матерям, що виховують дітей з особливими потребами, присвячується…

Спогад

Вітерець встеляє доріжку перед Нею осіннім золотом. Майстерно вирізьблені кленові листочки наввипередки нашіптують тільки їм відомі мелодії осені.

Майже щоденно, п’ять днів на тиждень, Вона приводить сюди найдорожче, що у Неї є — свою дитину. Саме тут, у навчально-реабілітаційному центрі, вони обоє зустріли Любов, Віру і Надію…

Білі, рожеві, фіолетові, червоні квіти космеї, сальвії привітно посміхаються Їй і вже вкотре дарують спогад…
Пригадує, як стояла із такими ж, як і Вона, жінками в черзі. На легких, мов хмаринки, подушечках лежали білесенькі сповиточки, перев’язані голубими, рожевими, білими, червоними стрічками. Ангел брав їх ніжно на руки і віддавав жінці, що підходила. У божественній величі був присутній Сам Творець, що вказувало на особливу важливість дійства, яке відбувалося в цю мить.

До одного сповиточка довго не підходили. Тільки тоді, коли Вона наблизилася, Творець взяв його на руки і підійшов до Неї. Із благоговінням передаючи Їй дарунок неба, Він ніжно усміхнувся (Вона це відчула кожною своєю клітиночкою). А ще Вона почула голос: «Ця дитина чекала на Тебе. Тільки у Тебе є таке серце, яке зможе любити її так, як Я!»

На шляху до Бога

Події цього дня Вона пам’ятає щохвилинно. Та найбільше, до дрібниць, запам’ятала вечір, коли вперше цей світ побачив її синочок.

Слова лікарів підтвердилися: дитина народилася неповносправною. Страшний біль її серця тої миті відчуло небо і зі співчуття заплакало важкими краплями дощу. Метнулася блискавка зі стогоном, здавалося, розірвала навпіл не тільки небесний простір, але й душу.

Цілу ніч Вона боролася зі своїми ж думками, мріями, сама з собою. Знала: якщо забере дитину додому, її покине людина, яку кохає. Просто піде назавжди з її життя. Коли залишить сина тут, то залишить тут і себе, по-іншому не зможе жити…

Важкі пологи, довга ніч боротьби забрала сили…

Розплющила очі і побачила, як несміливо, чи то боячись її потривожити, чи, може, побачити в її очах одне з рішень, у вікно палати зазирає сонце.

Кімната наповнилася світлом, а життя наповнилося змістом. Її рішення не змогли б змінити ніякі апеляційні суди. Вона знала — на Її боці найвищий суд — Божий.

Прозріння

У дитинстві Вона часто дивилася на небо. Дуже любила розглядати хмаринки, різноманітні за формою, які були схожими на чудернацьких тваринок.

Відтоді пройшло більше двадцяти років, а Вона й тепер подовгу вдивляється в небесну височінь і з болем у серці запитує: «Чому, Господи?».

У відповідь — мовчання: важке і нестерпне. І тоді Вона плаче гірко… і тихо. Так тихо, що не чує ніхто. Навіть Господь?

Промінь сонця з самого ранку заграє з Нею, ніби випрошує усмішку. Дивно… Вона усміхається…
Чому? Глянула на сина, що спить, носиком притулившись до подушки. Згадала вчорашню розмову із сусідкою. Особливо з пам’яті виринули слова: «Щаслива Ти, бо знаєш для кого живеш…»
Сонячне проміння ніжно гладило Її голову, руки. На мить здалося, що воно торкнулося серця…

«Прости, Господи!»

Софія ПРОКОПЧУК
"Благовісник, 3,2010