Мовою притчі

Перо і чорнильниця

Хтось якось сказав одного разу, дивлячись на чорнильницю, що стояла на письмовому столі в кабінеті поета: «Дивно, що тільки не виходить з цієї чорнильниці! А що ж то вийде з неї цього разу?.. Так, справді дивно!»

— Саме так! Це просто незбагненно! Я сама завжди про це казала! — Звернулася чорнильниця до гусячого пера та інших предметів на столі, які могли її чути. — Чудово, що тільки не виходить з мене! Просто неймовірно навіть! Я й сама, справді, не знаю, що вийде, коли людина знову почне черпати з мене! Однієї моєї краплі достатньо, щоб списати півсторінки, і що тільки не вміщається на ній! Так, я — щось чудове! З мене виходять різні поетичні твори! Всі ці живі люди, яких упізнають читачі, ці щирі почуття, гумор, чудові описи природи! Я й сама не збагну — я ж зовсім не знаю природи — як все це вміщається в мені? Але, це так! З мене вийшли і виходять всі ці легкі, граціозні дівочі образи, відважні лицарі на красенях-конях і багато іншого? Запевняю вас, усе це виходить цілком несвідомо!

— Правильно! — сказало гусяче перо. —Якщо б ви поставилися до справи свідомо, ви б зрозуміли, що ви тільки посудина з рідиною. Ви змочуєте мене, щоб я могло висловити і викласти на папір те, що ношу в собі! Пише перо! У цьому не сумнівається жодна людина, а я вважаю, що більшість людей тямлять в поезії не більше за стару чорнильницю!

— Ви надто недосвідчені! — Заперечила чорнильниця. — Скільки ви служите? І тижня навіть немає, а вже майже зовсім зносилися. То думаєте, що це ви творите? Ви тільки слуга, і багато вас у мені перебувало — і гусячих, і англійських сталевих! Так, я добре знайома і з гусячими перами й зі сталевими! І ще багато вас побуває в мені, служачи, поки людина буде записувати почерпнуте з мене!

— Чорнильна бочка! — Сказало перо.

Пізно ввечері повернувся додому поет, а він прийшов з концерту скрипаля-віртуоза і перебував ще під враженням його незрівнянної гри. У скрипці, здавалося, сховане невичерпне джерело звуків, які то котилися, дзвенячи, немов перлини чи краплі води, то щебетали пташками, то ревіли бурею в сосновому бору. Поетові здавалося, що він чує плач власного серця, що виливається в мелодії, схожі на гармонійний жіночий голос. Звучали, здавалося, не тільки струни скрипки, але і всі її складові частини. Дивно, надзвичайно! Важким було завдання скрипаля, і все ж мистецтво його виглядало грою, смичок немов сам пурхав по струнах, кожен, здавалося, міг зробити те ж саме. Скрипка співала сама, смичок грав сам, вся суть наче була в них, про майстра ж, який керував ними, вклавши в них життя і душу, просто забули. Забули всі, але не забув про нього поет і написав ось що:

«Як нерозважливо було б з боку смичка та скрипки хизуватися своїм мистецтвом. А як часто робимо це ми, люди, — поети, художники, вчені, винахідники, полководці! Ми задираємо ніс, але ж всі ми — тільки інструменти в руках Творця. Йому одному честь і хвала! А нам нема чим пишатися!»

Ось що написав поет і назвав свою притчу «Майстер та інструменти».

— Що, дочекалися, пані? — Сказало перо чорнильниці, коли вони залишилися самі. — Чули, як він прочитав вголос те, що я написало?

— Тобто те, що ви витягли з мене! — Сказала чорнильниця. — Ви цілком заслужили цей щиголь своєю пихою! Ви навіть не розумієте, що над вами посміялися! Я дала вам його з власного нутра. Дозвольте мені знати свою власну сатиру!

— Чорнильна душа! — сказало перо.

— Гусак лапчастий! — відповіла чорнильниця.

І кожен вирішив, що відповів добре, а усвідомлювати це приємно; з таким усвідомленням можна спати спокійно, тож вони і заснули. Але поет не спав; думки хвилювалися в ньому, як звуки скрипки, котилися перлинами, шуміли, як буря в лісі, і він чув у них голос власного серця, відчував подих Великого Майстра...

Йому одному честь і хвала!

Ганс Христиан АНДЕРСЕН

"Благовісник", 1,2011