Благовісник

Борис Сафанюк:
«Хочеться потратити остаток життя, щоб виконати Його бажання»

Життя та обставини навколо нас настільки стрімко змінюються, що ми не завжди встигаємо за цими змінами. У 1990-х роках християнам доводилося на ходу вчитися жити та проповідувати в нових умовах повної свободи. Ніхто не знав, що таке місіонерство і як правильно працювати місіонером. Але Господь давав мудрість та духовну чутливість щодо форм та методів євангелізації. І нині ми бачимо плоди відданої праці перших місіонерів, перш за все в Росії, країнах колишнього Радянського Союзу.

Сьогодення кидає новий виклик. Ситуація в місіонерстві змінюється швидше та кардинальніше, аніж це було після Перебудови. Росія закривається для проповіді Євангелії. В Україні стало важче достукатися до сердець людей. І тут Бог відкриває нове поле для місіонерської діяльності — Західна Європа, країни, куди спрямований величезний потік українських заробітчан. Наш журнал уже писав про українських місіонерів у Чехії, Іспанії, Німеччині. А зараз знайомимо вас з місіонером, який працює в досить екзотичному місці — в Дубаї. Місто, яке асоціюється з відпочинком, розкішшю та передовими технологіями. Отже, наша розмова з Борисом САФАНЮКОМ.

— Інтернетівська картинка про Дубай прекрасна. А який насправді Дубай?
— У більшості людей уявлення про Дубай складається саме з інтернету. Люди поміщають там інформацію найкращу, найбільш яскраву. І справді, місто красиве. Воно мені подобається — інфраструктура, порядок, гармонія… Багато хорошого в економіці, все створено для людей, для комфорту, для відпочинку, для життя. Дуже багато прекрасного. Але все-таки реальність трохи інша. Тому що бути туристом — це одне, а жителем — інше (тим більше — євангелістом, туризм від євангелізму відрізняється радикально). Коли ти приїжджаєш як турист — у тебе одна картина: відпочиваєш, море, пляж, красиві будівлі. А тим, хто тут живе, потрібно думати, що їсти, у що вдягнутися, як заплатити комунальні послуги, як вивчитися, як візу продовжити — і як заробити на це все. Багато викликів — і ти від цього нікуди не дінешся. Треба працювати.

Чим частіше я туди їздив, тим більше звільнявся від ілюзій, бачив життя таким, яким воно є насправді.
Я зробив висновок: усі люди — однакові, усі проблеми, усі виклики життя — однакові. Хоч і великі зар­плати, але й великі витрати. І рідко кому вдається відкладати гроші. Багато хто розчаровані, бо думали, що зароблять і привезуть додому, але їм того заробітку вистачає, щоб просто вижити. Так побудовано життя — за все потрібно платити.

В Еміратах все контролюється. І там все про всіх, у тому числі й про нас, знають. Країна мусульманська, люди живуть за законом шаріату. Дуже багато мечетей. Щогодини звучить заклик до молитви, скрізь — на вулицях, в аеропорту. Але 2019 рік оголошений роком толерантності. Про це дуже турбується мер Дубая шейх Моххамед. У них мрія, щоб Дубай став столицею толерантності світового масштабу. Тому тут ніхто не має права зневажати когось, його релігійні почуття, національні, расові. Це контролюється законом і накладаються штрафи, аж до виселення й тюрми. Тому ніхто собі не дозволяє ставитися нешанобливо до інших. У тому числі й мусульмани ставляться ввічливо до християн, у будь-якому разі в ме­жах закону.

Кожна група, кожна церква має бути офіційною. Для цього виділили велику територію, де побудували доми молитви й храми. Правда, у східному стилі, без зовнішньої символіки. У них щодня відбуваються богослужіння для різних народів і культур. Там поміститися важко, але ми туди прагнемо. Багато церков збираються в готелях, залах, навчальних закладах, хоча це не вітається, але поки до цього ставляться поблажливо.

— Чим тобі особисто подобається Дубай?
— Тим, що сприяє саморозвитку, особистісному росту. Тут змішалося дуже багато різних культур, релігій, професій, різних людей, з якими ти стикаєшся — і береш від них найкраще. Ти для них стаєш благословенням, а вони для тебе. Я постійно росту й змінююся, перебуваючи в тому середовищі. Це мотивує мене рости ще більше. Потрібно вчити англійську мову, розуміти арабську культуру, розуміти, чому люди так говорять, чому так поводяться. Я збагачуюся — і це дає мені радість. Я щасливий, що можу пізнавати, що не маю рутини. Постійно щось нове — і це мені захоплює.

— Який контингент людей, з яким ви працюєте?
— В основному там проживають молоді люди. Тож ми спілкуємося переважно з молоддю, а вона відкрита. Уявіть собі тих людей, хто приїхав у Дубай. Вони багато працюють, усі, як правило, самотні, немає близьких, рідних, часто більшість із них не має друзів. Система побудована так, що ти мусиш багато працювати, трохи відпочити — і знову робота. Багато людей у депресії, спустошені, втомлені. Коли ти їм пропонуєш поспілкуватися — то відгукуються на запрошення. Вони відкриті, вільні в спілкуванні. Така культура міста — толерантність. Тут багато національностей, розмаїття релігій, бо ж майже всі приїжджі, місцевих усього 10 відсотків. Перебуваючи в такій мультикультурі, наші люди стають іншими: вони розкуті й нічого не бояться, легко йдуть на контакт. Багато з них ніколи не були в церкві…

— Що ви намагаєтеся донести тим людям?
— Більшість із цих людей молоді, мають хорошу освіту, знають, як мінімум, дві іноземні мови. Я їм кажу, що вони приїхали в Дубай заробляти, але є цінності вищі за цінності матеріальні — це цінності вічні, духовні. Кажу, що в них є дари, покликання і потенціал пізнавати духовне. Кажу, що я зустрівся з ними для того, щоб у світлі Писання, Божого Слова спрямувати їхнє мислення, погляд до пошуку Божих доріг, Божої волі, до посвяти свого життя Богові, до прийняття Христа в серце. Це основне послання.

Господь дав мені бачення, розуміння, щоб любити цих людей, прийняти їх такими, якими вони є, щоб виявити їм батьківську любов, батьківське піклування. Коли ти їх приймаєш такими, якими є, молишся за них і наставляєш їх, вони відчувають любов і до тебе тягнуться. Не стоїть питання: лідер — не лідер, пастор — не пастор? Вони за мною пішли — і це все зробив Господь. Я їх не зрощував, вони прийшли вже сформованими. Я їм кажу: «Ви тут, щоб вирости духовно. Ви покинете Дубай, але вже розумітимете Бога, Його волю й покликання. І куди б ви не переїхали, то зможете там служити Богу, почати служіння, церкву, можете стати благословенням для тих народів, націй, племен… Це суть того, що я повинен робити в Еміратах.

— Пригадайте випадок Божого втручання, коли було зрозуміло, що це діяв саме Господь.
— Один із найбільших викликів — фінансовий: це не тільки квитки, але й оренда житла, візи, документи, харчування, навчання. І все в кілька разів дорожче, ніж в інших країнах. Бог дав мені на серце не боятися цього. Бо якщо це Божий проект, то Він його і спонсорує, його забезпечує. І всі наші потреби задовольняються, а перешкоди забираються.

Ми з дружиною спочатку заощаджували певні суми — і тратили їх на служіння. Це було наше рішення, наше посвячення. Але дуже скоро наші гроші закінчилися. Ми стали вчити в церкві про пожертви, про приношення — і наші витрати стала покривати наша маленька церква в Дубай. Тож основне джерело коштів — церква в Дубай.

Були моменти, коли мої фінанси закінчувалися — і на карточці немає, і на руках. Я розумів, що мені треба якось жити — їсти й за інше платити, і мені було дуже некомфортно. Я тоді молився. Одного разу молюся — і раптом дзенькнув телефон: хтось мені на картку переслав гроші, комусь Господь поклав на серце бажання зробити для мене пожертву. Іншого разу не мав чим заплатити за житло — і Господь когось спонукував мені допомогти. Це було на початку шляху — і я знав, що це Господь. Були випадки, що доводилося смирятися й просто просити в братів, щоб допомогли. Як, наприклад, коли мені було потрібно їхати в Москву і захищати свій диплом бакалавра в Біблійній семінарії. Грошей на квиток не було — от і просив. Господь діє по-різному. Він сприяє, допомагає, все влаштовує дивним чином. Усього вистачає. Звичайно, ми не все собі можемо дозволити, десь доводиться економити, але завжди маємо на їжу й на оплату всіх видатків. І це ще одне свідчення, що ми не придумали свого служіння, що це Господь. У Нього є свої плани на країни Перської затоки. І ми хочемо бути Його посудинами, інструментом, який Бог буде використовувати в цьому регіоні.

— Чи ви в Дубай намагалися поєднати роботу зі служінням?
— Я спробував знайти роботу, організувати бізнес, щоб забезпечувати себе. Роботи не боюся, бо всі роки перебування в Росії завжди сам себе забезпечував. Був пасічником, фермером, працював у компанії з будівництва зоопарків, щось із дружиною виробляли, щось продавали. Завжди працювали, тяжко працювали, крім того, що служили в церкві. Завжди хотіли бути не тягарем, а благословенням. Ми викладаємося і в служінні, і в роботі. І коли я приїхав у Дубай, то став шукати роботу, розпочинав один проект, збирав інформацію. Але мій глузд став говорити, що якщо я знайду роботу, діло Боже буде страждати. В Росії, в Україні ще можна, але в Дубай робота забирає 99% часу, енергії, сили. Люди видихаються, втомлені. І якщо я стану одним із них, тоді сенс мого приїзду сюди втрачається. Господь у моєму серці сказав: «Зупинися». Я ж завжди шукаю Божого водіння (молюся, пощу, раджуся багато з іншими, не спішу). І я зупинився. Не знаю, скільки часу ми будемо в Дубай, а поки що мені потрібно смирятися. Бог вірний, і на кожен день буде хліб насущний, буде манна, справи йтимуть краще — і ми розвиватимемося.

— Що, на вашу думку, є найважливішим у реалізації свого покликання?
— Я зрозумів дуже важливий життєвий принцип — готуйся. Коли з’являється сприятливий час і випадок, а ти не готовий — то це сумно. Я завжди в процесі навчання. У мене є правило, якого ми з дружиною дотримуємося, — завжди вчися, рости й розвивайся. Постійно. Ми закінчили Московський теологічний інститут, ми не пропускаємо різні курси, семінари, читаємо книги, шукаємо можливості постійно рости й розвиватися. І коли ти ростеш і розвиваєшся, ти зрієш, з’являється досвід — і з’являється можливість, час, випадок. Тобі не потрібно за кимось бігати, за щось боротися. Ти готовий до всього. Тому готуйся, завжди готуйся, розвивайся і ще раз розвивайся. Вчи мови. З’явиться можливість — і ти будеш готовий.

І якщо ви мене запитаєте: «Чому саме Дубай?», то я відповім: ми росли, ми вчилися, ми розвивалися, ми читали, ми намагалися щось зрозуміти, ми працювали, були в бізнесі, у якому отримали колосальний досвід — досвід роботи з людьми. Тому якби ми приїхали в Дубай десять років тому, то багато питань не розуміли б і не могли б вирішити, бо були не готовими через незрілість. А тепер ми відповідаємо тому рівню, тим викликам і проблемам, з якими стикаємося, бо через багато що пройшли не тільки теоретично, але й практично. Тому потрібно завжди вчитися.

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 3,2019