Історичні постатті

Іван Проханов. Співець радості та оптимізму

Якби це було можливо, я хотів би виступити по радіо на весь світ зі словами: «Не будьте песимістами, будьте оптимістами. Песимізм робить вас слабкими; оптимізм дає вам силу і здатність долати все зло, яке є в світі». Іван Проханов

«Я знаю одного чоловіка, який був близьким до відчаю і бажання покінчити з життям. Песимізм Шопенгауера та інших філософів привів його до заперечення радості життя. Він часто замислювався над цим питанням, і в нього визрівало фатальне рішення. Але одне питання, записане на непримітному аркуші паперу людиною віруючою, повернуло його думки зовсім в інший напрямок. Це питання звучало так: «Чи любиш ти Христа?» Воно було яскравим променем, який проник у темну кімнату. Він одразу ж пояснив, для чого і для кого жити. Для любові, для Христа! Любов вічна, і вона в Тому, Хто поклав душу Свою за грішників», — це слова з автобіографії Івана Степановича Проханова, відомого релігійного та політичного діяча початку минулого століття, керівника Всеросійського союзу євангельських християн (1908-1928), засновника християнсько-демократичної партії «Воскресіння» (1917). Окрім того, він відомий широкому загалу як автор статей і книг, а також християнських пісень.

Прохановські гімни — «Взойдем на Голгофу, мой брат», «Что ты так печален?», «Ликуй, ликуй, спасенный», «Сеется семя», «Я друга дивного познал» та багато інших — сердечні, прості й христоцентричні, і дотепер знаходять відгук у душах різних людей.

Сам Проханов говорив: «Народна музика була сповнена печалі, тому її не можна було використовувати. Народ, який віками пробував у рабстві та під тиском автократичної влади, жив у постійному страху та хвилюванні. Музика ж євангельського християнського руху не може бути печальною». Він стверджував, що кожен євангельський християнин переходить з темряви у світло через своє навернення, переживаючи невимовну радість та щастя. І все його життя було осяяне промінням спасіння в Христі, тому він вирішив зробити все, щоб євангельська музика була здатна виражати найвищу радість, яка існує на землі, — «радість, джерелом якої є небо». Тому навіть ті псалмоспіви Івана Проханова, які оповідають про скорботні моменти, обов’язково містять блаженне сподівання скорої радості.

І. С. Проханов народився 17 квітня 1869 року у Владикавказі. Його батько належав до общини молокан, але в 1875 році приєднався до групи баптистів. У листопаді 1886 року до цієї ж общини приєднався й сам Проханов. З 1888 року, в період навчання в технологічному інституті Санкт-Петербурга, бере активну участь у діяльності руху євангельських християн і в умовах тиску з боку царської влади в 1895 році виїжджає за кордон, де отримує богословську освіту в баптистському коледжі в Брістолі (Англія), а також Конгрегаціональному коледжі в Лондоні. Крім того, по півроку він провів в Берлінському та Паризькому університетах, де також вивчав богослов’я.

З 1901 року Іван Степанович знов служить у Санкт-Петербурзі. Редагує та видає декілька збірників духовних пісень, організовує правовий захист переслідуваних євангельських общин, починає випускати християнські газети та журнали. Зокрема, в 1902 році І.С. Проханов закінчує роботу над першим збірником духовних пісень під назвою «Гусла» і видає його тиражем 20 тис. екземплярів, які одразу ж розходяться по общинах. Згодом ним же було видано ще ряд збірників віршів та пісень, у які, окрім перекладених з іноземних мов класичних протестантських гімнів, увійшли роботи вітчизняних поетів. Самим Прохановим було написано та видано понад 600 віршів духовного змісту. А зібрані ним гімни й дотепер складають основу збірників духовних пісень «Песнь Возрождения», які й дотепер використовуються в багатьох церквах.

З січня 1906 року починається видання журналу «Християнин», який з невеликими перервами виходив аж до 1928 року. А з січня 1910 року виходить газета «Ранкова зірка».

У 1909 році на конференції, що відбулася в Санкт-Петербурзі, оголошено про створення Всеросійського союзу євангельських християн, президентом якого був обраний Проханов. Головним завданням, яке ставив він перед собою і рухом євангельських християн, було продовження та розвиток місіонерської роботи серед народів Росії, оскільки вважав, що «якими б величними й помпезними не були служіння та ритуали і якими б чудовими не були древні храми, якщо народ не знає Слова Божого й не живе згідно з Біблією, то істинного духовного життя серед російського народу бути не може».

Тому ще з червня 1902 року, за ініціативою Проханова, євангельські християни почали активну місіонерську кампанію, у рамках якої проповідники були направлені у віддалені райони країни, включаючи Крайню Північ, а деякі з них вирушили навіть в Китай та Індію. З цього часу і до 1928 року Союз євангельських християн підтримував не менше 600 місіонерів, які працювали в усій Росії та зарубіжжі.
Велику увагу Проханов приділяв християнській освіті. За його ініціативою в 1913 році були відкриті біблійні курси проповідників-євангелістів, які фактично стали першою протестантською богословською школою в Росії з навчанням російською мовою. Вказані курси, переформовані в 1922 році в біблійну школу, продовжували функціонувати до 1929 року.

Після революції 1917 року І. Проханов продовжив свою діяльність як голова ВСЄШ до 1928 року. В роки громадянської війни померла його дружина, невдовзі, у 1926 році, й молодший син. А у 1928 році служитель змушений поїхати в закордонну поїздку, з якої не повернувся, оскільки в той час проти євангельських християн, особливо релігійних лідерів, відновилися репресії.

За кордоном служитель проводив літературно-публіцистичну діяльність, працював над організацією Всесвітнього союзу євангельських християн. В еміграції пише та видає автобіографічний твір «В котлі Росії», де викладає свій погляд на історію та перспективи руху євангельських християн у Росії та СРСР. Свою книгу він завершив словами, сповненими оптимізму та віри: «Хоча я перебуваю далеко від Росії і моя улюблена країна проходить через долину переживань … я сповнений тим же духом оптимізму, передбачаючи фінальну перемогу євангельського руху в Росії».

Не дожив Іван Степанович до здійснення свого передбачення, він помер 6 жовтня 1935 року в Берліні. Але його слова оптимізму й досі звучать як заклик до християн: «Маючи віру у своїх серцях, ми відчуваємо натхнення сказати світу, сповненому песимізму, слово віри та оптимізму. Візьміть древню та вічну Євангелію, основу нашого життя, і перебудуйте своє життя відповідно до вчення Ісуса Христа, і тоді земля та небо обновляться…»

Підготувала Ольга Міцевська

Моє навернення

Уривок з книги Івана Проханова "В котле России"

Моє навернення відбулося восени 1886 року у Владикавказі. Такі обставини передували цій найважливішій події мого життя.

У вищих школах того часу викладалася релігія, у гімназіях та університетах були курси богослов’я. Але все це навчання було настільки офіційним, настільки далеким від розкриття істинної правди й опори на Священне Писання, що викликало тільки апатію і фактичний спротив у розумі студентів. Жоден предмет у навчальній програмі не був настільки непопулярним, як релігія й богослов’я, практично в усіх гімназіях та університетах.

Інтелігенція була в опозиції до Православної церкви. По-перше, тому, що вона бачила, як поглиблюється корупція, і звинувачувала у всіх кримінальних вчинках уряд, із яким церква була життєво пов’язана. По-друге, вона приймала до уваги практику язичництва. По-третє, вона відчувала неспроможність Православної церкви спілкуватися на рівні наукового мислення і мови. В результаті сталося так, що у вищих школах та гімназіях була поширена антирелігійність.

Студенти організували групи і разом читали праці таких письменників-філософів, як Вольтер — скептик, Фейєрбах — атеїст, Бюхнер — матеріаліст та ін.

Читання книг з філософії песимізму
У нашій школі була група, члени якої вивчали праці філософів-песимістів — Шопенгауера, Гартмана та ін. На чолі цієї групи стояв один талановитий молодий чоловік на прізвище Корш. Я також почав читати Шопенгауера, і мені сподобалося багато його думок. Тепер я розумію, чому вони підходили для мене. Мій розум мав схильність реагувати на страждання інших людей і мені подобалося дискутувати з людьми, які були зацікавлені тим же і могли пропонувати різні методи вирішення проблеми.

У нашій школі працював учитель Шульгін, який високо цінував учення Сак’я-Муні, засновника буддизму, великого вчителя про страждання людства, який водночас став опорою песимізму у світі. Я згадую, як Шульгін красномовно доводив, що, згідно з Сак’я-Муні, все життя — це ніщо інше, як ланцюжок безкінечних страждань. І що тільки метод, розроблений ним, дасть людині спасіння-нірвану, смисл якого ніхто по-справжньому так і не зміг зрозуміти. Коли звичайна людина приходила в цей стан і хотіла дати йому визначення, то описувала його як місце відсутності відчуття існування.

Усе це створило в моїй душі сприятливий ґрунт для песимістичного вчення Шопенгауера та Гартмана, і я став членом цієї групи. Ми зустрічалися вечорами, читали книги, трактати чи рукописи філософів-песимістів і обговорювали різні питання. Пам’ятаю, що в той час це була для мене дуже хвилююча атмосфера.

Наш керівник намагається добровільно піти з життя
На одній зустрічі наш керівник встав і вигукнув: «Я вирішив піти з цього життя!» Ми побачили флакончик з ціаністим калієм у його руках, який він хотів випити. Я швидко вдарив його по руці й вибив цей флакончик з його рук. Але невдовзі він знову повторив цю обіцянку. Протягом всього цього часу мій розум постійно навідувала думка: «У чому ж сенс справжнього життя?» Я не міг вирішити цього питання, як і багато моїх товаришів. І ось ця невирішеність даного питання щоденно завдавала мені великих страждань. Люди, які жили без адекватної відповіді на велике питання, видавалися мені схожими на пасажирів поїзда, які їдуть, самі не знаючи куди. Я відчував, що негідно людини і розсудливості людської істоти жити день за днем та рік за роком, не знаючи мети свого існування.

Я чув різноманітні філософські відповіді на це питання. Але жодна з них не задовольняла мене. Великий російський поет Пушкін писав: «Дар случайный, дар напрасный, жизнь, зачем ты мне дана?» І відповіддю на це питання було: «Жизнь дана мне для жизни». Але ця відповідь була несправжньою відповіддю. І, звичайно, вона не могла задовольнити мого розуму.

Одного разу мій друг, студент, сказав мені: «Для мене такого питання немає. Я живу, щоб допомагати матері та сестрі». Я відповів: «Людина не повинна жити, щоб їсти, але їсти, щоб жити». І нагадав йому, що навіть визнавши важливість цієї мети, було б негідно його матері й сестри бачити сенс життя саме в цьому. Звичайно, була краща відповідь. Ми живемо для суспільства, для нашого народу, для творення добра людству, але жодна з цих відповідей не могла задовольнити мене. Я все ще стояв перед питанням: а яка мета суспільства? Яка мета нації чи людства самого по собі?

Деякі люди запевняли, що є щось вище в їхньому розумі, вони говорили, що живуть для мистецтва чи науки. Але це не кардинальна відповідь, тому що питання про мету мистецтва й науки не мали відповіді.
У результаті мого дослідження я спинився на ідеї, що всі люди повинні мати якусь мету в житті незалежно від свого оточення. Не знайшовши абсолютно задовільного рішення своєї проблеми, я страждав все більше й більше і став на межу відчаю.

Коли згадую тепер свою боротьбу цього періоду життя, то запитую себе: «Як, як я міг так заглиблюватися в пошуки відповіді на це питання, коли був близький до Бога і моє серце відчувало Його?»
Можливо, тому, що в мене був затемнений розум, затемнене й духовне світло, тому що в пошуках правди я користувався власними засобами. Я абсолютно не сумнівався в скрутному становищі людей. Наша природна людина не приймає Божого і відкидає духовне (див. 1 Кор. 2:14).

Несподіваний перехід від песимізму до оптимізму
Кожен знає, що вік від 16 до 19 років — так званий перехідний період для кожного юнака. І в цьому віці вони неспокійні, переживають внутрішні бурі й часто діють несподівано. Риси цього віку проявлялися і в моєму житті. Але, звичайно, крім всього цього, була причина й чисто в духовній сутності.

Моє серце постійно кликало до живого Бога, але й боролося проти туги за Богом, і спокуси від тієї невидимої сили, яка хотіла відібрати в мене життя з самого початку (Проханов мало не помер, коли йому було 10 днів — прим. ред.) і тепер знову шукала моєї смерті в той перехідний період життя. Я став печальним і розчарованим з постійною думкою, що моє життя не має змістовної цілі. Я став серйозно замислюватися над тим, якими методами зміг би зняти з себе ношу життя. Як же близько я підійшов до вирішення цієї проблеми! Але й так само близько я був до втрати вічного життя.

У моїй кімнаті на стіні висіла рушниця. Я думав, що в ній може бути відповідь на мої пошуки. Одного разу увечері я прийшов додому від друзів-песимістів у страшній депресії. І майже вирішив, що використаю цю рушницю, щоб покінчити з життям. Дорогою додому намагався уявити собі враження, яке справить на всіх мій учинок. Я увійшов у кімнату й запалив лампу, але, на свій подив, подивившись на те місце, де зазвичай висіла рушниця, побачив, що її немає. Згодом я дізнався, що мій батько, керуючись якимсь внутрішнім відчуттям, відніс рушницю в іншу кімнату. На столі ж я побачив маленький аркушик паперу, на якому крупними літерами було написане запитання: «Ти любиш Ісуса Христа?» Ці слова, як спис, пронизали мою душу. Я одразу ж згадав усі свої духовні переживання. Я був настільки вражений, що кілька хвилин не міг навіть рухатися. А потім узяв Новий Заповіт і почав читати такий знайомий мені вірш з Євангелії від Івана: «Я — дорога, і правда, і життя!» (14:6). А також уривок з Послання до филип’ян: «Бо моє життя — то Христос, а смерть — то надбання» (1:21). Звичайно, мені були відомі ці вірші й раніше, але тепер вони відкрилися мені в новому світлі, солодкий голос сказав: «Ось де відповідь на твоє питання».

Уся темрява зникає
Спалах євангельської правди освітив усю мою свідомість. Стало все ясно, як удень. Так, я мушу жити для Нього, для Того, Хто дав мені життя через моє створення і народження, Хто віддав життя за мене на хресті, Хто разом зі Своїм Сином дає мені вічне життя, Хто зможе безумовно дати все необхідне для мого нинішнього життя. Тепер я чітко побачив, що ціль мого життя — це повернення до Того, Хто прийшов на Землю (1 М. 2:7).

Така проста істина зробила мене щасливим без словесного вираження. Я відчував, що знайшов у своєму житті щось абсолютно нове. Тієї ночі я вперше молився від щирого серця і всієї душі, просячи Господа простити мені невірство, і щиро дякував Йому за спасіння мене від безодні, яка була переді мною і закривала для мене незбагненні горизонти життя, істинного життя, нового життя.

Жодного сліду темряви песимізму не залишалося в моєму розумі та серці. Також варто зазначити, що після свого навернення я залишив цю групу песимістів і намагався переконати їх і відвести зі стежки, яка була такою небезпечною для мене, і прийняти вічний оптимізм Євангелії. З того дня настало спокійне майбутнє мого життя, яке пробуває в мені, коли я пишу ці рядки, як чистий оптимізм віри.

"Благовісник", 3,2011