Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

 




Історичні постаті

Плоди, зрошенi кров`ю серця

Господи, дай мені сили потішати, а не чекати від когось потіхи, розуміти, а не чекати, що мене зрозуміють, любити, а не бути любимою. Бо коли ми віддаємо, тоді ми отримуємо. І прощаючи, отримуємо собі прощення.
Мати Тереза Калькутська


23 серпня 2010 року урочистостями, які проходили в головному будинку Місіонерок божественної любові (Сестер матері Терези), заснованому самою матір’ю Терезою в індійському місті Калькутті, розпочався Всесвітній Рік на її честь під егідою ЮНЕСКО. Приводом для цього стало святкування 100-річчя з дня народження цієї видатної жінки.

Вона стала всесвітньо відомою ще на початку 1970-их. Частково цьому сприяв документальний фільм «Щось красиве для Бога», знятий у 1969 році. 1971 року папа Павло VI нагородив матір Терезу першою премією миру імені папи Іоанна XXIII. У 1976 році вона отримала нагороду Pacem in Terris. У 1979 — Нобелівську премію миру. Нині її ім’я красується у книзі «Сто людей, які змінили хід історії».

Але це сходження до вершин почалося набагато раніше, ще 29 листопада 1928 року, коли 18-ти річна албанська дівчина Агнес Гонжа Боякшу залишила свою родину й відмовилася від спланованого майбутнього вчительки заради монастиря «Доньок Св. Ганни з Лорето», розташованого в Ірландії, щоб незабаром розпочати новіціат (у католицькій церкві це період послуху, випробування вступників у чернечий орден) у Даржилінзі в Індії. Саме там 24 травня 1937 року вона складає свої вічні обітниці. Сестра Марія Тереза (вона бере ім’я від Святої Терези з Ліз’є) протягом 15 років викладає географію в інституті Св. Марії у Калькутті. Саме через вікна цього закладу вона споглядає убогість справжнього світу. Одного разу Марія Тереза відчула «покликання у покликанні» — присвятити себе служінню «найбіднішим серед бідних» — усім тим, від кого відвернулося суспільство, їхні близькі та рідні.

10 вересня 1946 року вона просить настоятельницю дозволити залишити Орден та почати жити наодинці в найбідніших кварталах Калькутти. Це був рішучий крок у нелегке життя, у якому вона зреалізувала своє покликання, в усій повноті виявивши в ньому плід Духа — любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віру, лагідність та здержливість. «Ми не можемо робити великих справ, лише малі навпіл із великою любов’ю, — говорила мати Тереза. — Я вірю в малі справи, саме в них наша сила».

Віра

Віра — це те, на чому будувалося життя цієї маленької та водночас великої жінки.

— Як? Чому? Звідки беруться ідеї та сили? Хто допомагає? Хто радить? Хто підтримує? — не раз запитували в неї допитливі журналісти. — Ісус Христос, — незмінно відповідала мати Тереза. Журналісти були розчаровані. Але вона говорила правду, бо завжди відчувала у своєму житті присутність Ісуса Христа, і достатньо довго будувала свої стосунки з Ним.

Незадовго до її смерті один журналіст поставив їй запитання: «Ви боїтеся смерті?» Мати Тереза відповіла: «Ні, зовсім не боюсь. Померти — значить повернутися додому. Хіба ви боїтеся повертатися додому до своїх рідних? Я з нетерпінням чекаю смерті, бо тоді я зустріну Ісуса і всіх людей, яких під час свого земного життя намагалася обдарувати любов’ю. Це буде дивна зустріч, чи не так?» Коли мати Тереза говорила це, її обличчя світилося радістю та спокоєм.

Ким же був для неї Ісус? Вона сама ставила перед собою це запитання і дала на нього глибоку відповідь: «Ісус — це те слово, яке варто проказати. Правда, шлях, світло, життя, любов, радість, мир... Ісус — голодний, якого треба нагодувати. Спрагнений… бездомний… хворий. Одинокий! Небажаний! Прокажений! Вбогий! П’яниця! Душевнохворий! Сліпий! Каліка! Ув’язнений! І навіть проститутка, яку треба врятувати від небезпеки і влаштувати в житті… Ісус — це людина з черствим серцем, якій треба допомогти його пом’якшити».

Любов

Ісус був єдиною любов’ю її життя. «Коли я торкаюся сморідного людського тіла, — казала вона, — знаю, що торкаюся Тіла Христа, яким я приймаю Його у Святому Причасті під виглядом хліба. Звідси я беру силу й відвагу. Напевно, я б цього не робила, якби не була переконана, що, опікуючись прокаженим людським тілом, я опікуюся Ісусом».

«Одного дня я підняла чоловіка, який лежав у стічній канаві, — розповідала місіонерка. — Я бачила, що його кінець уже близько. Коли я обійняла його, він усміхнувся і сказав: «Я все життя жив на вулиці як тварина, але помру як ангел — у любові й турботі». Я поблагословила його, запевнивши, що тепер він споглядатиме Бога цілу вічність.

Жінка багато говорила про любов. Вона любила сама й закликала до цього інших: «Не бійтесь любити. Шукайте і знаходьте в людях добре і прекрасне. Це надихає і нас самих, й інших людей на прояв кращих своїх рис. Люди, які насправді люблять, не ставлять жодних умов. Але любов — це мистецтво, і вона вимагає такого ж тренування, як і набуття будь-якого навику. Хороші лікарі, музиканти, художники і спортсмени годинами працюють, щоб удосконалити свої вміння і здібності. Так само з любов’ю. Якщо ми перестанемо любити когось при перших же труднощах, ми не розвинемо у собі вміння любити. Якщо не будемо докладати зусиль, щоб любити, то будемо самотні та нещасні».

Тому мати Тереза вчила своїх сестер, що страждання можна змінити на щось добре з допомогою любові: «Несіть Христа людям не словами, але своїм прикладом, розносячи скрізь аромат любові. Приймайте все, що Він вам дає, та віддавайте те, чого Він вимагає від вас. Справжня святість полягає у тому, щоб виконувати волю Божу з усмішкою».

Радість

Виконувати волю Божу з усмішкою. Мати Тереза зажди робила саме так, бо, як стверджувала вона, саме від цього народжується справжня радість у серці віруючого. «Радість — це молитва. Вона — і сила, і любов. Це — рибальський невід, яким ловлять душі. Серце, яке палає любов’ю, — радісне серце». Вона порівнювала глибоку радість з компасом, який вказує напрямок життю: «Треба їй віддатися, навіть якщо ми йдемо дорогою, встеленою перешкодами... Господь любить радісні серця, які завжди посміхаються».

Вона ніколи не йшла до людей зі смутком на обличчі. І не дозволяла робити цього сестрам зі свого ордену. Якщо котрась із них була засмучена, її не допускали до роботи з людьми, а відправляли у келію, щоб там вона могла поспілкуватися з Богом і отримати від Нього справжню радість, з якою можна йти до людей.
«Якщо ви в поганому настрої, тому що вас образили чи ви отримали погані новини, скористайтеся силою посмішки, — радила місіонерка. — Навіть якщо вас ніхто не бачить, спробуйте посміхнутися, щоб показати самому собі, що ви вище від усяких труднощів. Як тільки ви посміхнетеся, ви відчуєте покращення настрою. А в хорошому настрої вам буде легше вирішити всі ваші проблеми…»

Мир

«Плід спокою — молитва, плід молитви — віра, плід віри — любов, плід любові — мир». Внутрішній мир, мир у серці, мир язика, мир очей, спокій духу і радість, зазвичай тиха — це улюблені слова в лексиконі матері Терези.

Вона перебувала на полі бою, сама і без зброї. Нікого не проклинаючи, не засуджуючи і не задобрюючи, вона брала під захист тих, хто, на її думку, найбільше потребував цього.

— Чи спиняли ви воєнні дії, де і коли? Чи вдавалося вам ініціювати мирні переговори, марші миру, попередити народні повстання, які могли б спричинити безліч жертв?» — На всі ці запитання кандидат на отримання Нобелівської премії миру Мати Тереза чесно відповідала: «Ні!» Тоді Малькольм Мугеридж (журналіст ВВС, який зняв фільм про неї) зрозумів, що так справа не піде, і взявся за перо. Саме він розкрив всесвітньо-історичне значення матері Терези, яке полягало в тому, що вона, «повністю та безумовно присвятивши все своє життя Христу, вміла в кожній стражденній душі побачити риси Спасителя; і що вона разом із сестрами Ордену милосердя стала генератором любові у світі, тим самим протидіючи індивідуальному та колективному насильству в усіх його формах».

І завдяки цьому в 1979 році мати Тереза все ж отримала Нобелівську премію миру. Всю її вона вклала в свою місію, як і решту грошей, якими її нагороджували. Після нобелівського лауреатства вона могла неголосно, але владно спиняти війну — хай ненадовго, як от в Бейруті — тільки на час, необхідний для евакуації 37 дітей із зони обстрілу. Це дуже мало, мізерно, порівняно з глобальними проектами століття. Але там вимір відбувався іншими критеріями…

Милосердя

Поштовхом до цієї невтомної праці стали події далекого 1946-го. Тоді 36-річна монахиня стала свідком буденної для індійського міста Калькутти картини. Покриту проказою жінку, яка гнила живцем і не могла вже рухатися, привіз на візку син і покинув біля лікарні. Її не хотіли туди брати. Мати Тереза захотіла допомогти жінці. Та марно.

— Я не могла біля неї перебувати, її торкнутися, стерпіти її запах, — згадувала згодом. — Утекла. І почала молитися: «Дай мені серце, повне чистоти, любові та смиренності, щоб я могла прийняти Христа, торкнутися Його й любити в цьому зруйнованому тілі».

Черниця повернулася до хворої, вимила й допомогла влаштувати її в лікарню. Жінка померла з усмішкою на вустах.

— Я відчувала: Господь чекає, щоб я добровільно відмовилася від спокійного життя в своєму ордені й вийшла на вулиці служити жебракам, — розповідала Мати Тереза. — І не просто вбогим. Він закликав мене служити тим, хто не може навіть іти просити милостиню, бо голий, не має навіть лахміття, щоби прикрити тіло. Тим, хто не здатен їсти, бо від виснаження не має сил навіть на це. Тим, які знеможено падають на вулицях, усвідомлюючи, що вмирають. Тим, які вже не плачуть, бо немає сліз. Богові потрібна була моя бідність, моя слабкість, моє життя для того, аби проявити Свою любов до найубогіших.

Вона одягла дешеве сарі, яке носили індійські жінки, і з 5 рупіями в кишені — тепер це $60 — залишила свою обитель. Як допомагати бідним, ще не знала. Серед куп сміття організувала школу для нікому не потрібних дітей — покинутих немовлят, інвалідів і сиріт. До абиякого прихистку приводила тих, хто присмерті валявся просто на вулицях, і безхатьків.

— Те, що я пішла від сестер, стало для мене гірким переживанням. У монастирі я жила, не відаючи труднощів. Ніколи і ні в чому я не знала потреби. Й ось усе змінилось. Я спала, де випадало, на підлозі, у нетрях, де по кутках шкреблися миші. Я їла те, що й мої підопічні, і лише тоді, коли було що їсти. Але в найубогіших людях я бачила Ісуса. А коли любиш, не відчуваєш страждань і мук.

Згодом до міської влади дійшли чутки про жертовну черницю. Матері Терезі виділили велике напівпідвальне приміщення, у якому колись тримали жертовну худобу. Так з’явилася обитель для вмираючих. Вона назвала її Домом чистого серця. Люди, які потрапляли туди, отримували медичну допомогу й могли померти гідно.
— Для людей, що жили, наче тварини, найкраща смерть — померти, як ангели, оповитими любов’ю й турботою.

У матері Терези з’явилися добровільні помічники. Усі вставали вдосвіта. О четвертій ранку молилися, не мали майна, крім одного комплекту змінного одягу, їли те, чим харчується найбідніше населення, працювали по 16 год. на добу. Від найубогіших із убогих їх відрізняло тільки маленьке розп’яття, пришпилене біля лівого плеча.

Спершу грошей не було взагалі, й Мати Тереза перший рік жебракувала на харчі та ліки. Але й пізніше, коли вже почали надходити пожертви, черниця сама чистила вигрібні ями, голими руками торкалася виразок на тілах прокажених.

— Я б не зміг зробити цього і за мільйон доларів,— сказав їй один журналіст.

— І я за мільйон не змогла б, — відповіла. — Тільки безкоштовно. З любові до Христа. А Він завжди шукає можливості допомогти мені.

Якось Мати Тереза хвилювалася й молилася про те, де б їй роздобути 50 тис. рупій, щоб обладнати дитячий будинок. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Незнайомий голос повідомив, що їй присуджена якась філіппінська премія. Так з’явилися гроші на сиротинець.

Так само було, коли задумала запровадити пересувні лепроклініки для прокажених. В Індії цю хворобу вважали прокльоном, посланим Богом за гріхи. Матері Терезі пожертвували 10 тис. рупій, найкращий в Індії фахівець із прокази запропонував свої послуги, а з Америки прибула машина «швидкої».
Папа Римський Павло VI 1964-го відвідав філіал ордену в Бомбеї. Подарував черниці розкішний лімузин. На гроші, вторговані за машину, вона побудувала ще один лепрозорій для прокажених. Відтоді до матері Терези почали стікатися благодійники з усього світу.

Лагідність

Не випадково, що 13 вересня 1997 року, у день її похорону, в Індії був оголошений національний траур. Іноземку, що не належить ні до однієї з традиційних релігій Індії, а є представницею по суті нікчемної за чисельністю релігійної меншини, дійсно оплакувала вся країна. Причому оплакувала саме як жінку-апостола і «ангела-утішителя», як назвав її президент Індії.

— Вона цілувала кожного помираючого в лоб! — із хвилюванням у голосі розповідала пані Штарк, яка все життя пропрацювала для ордену єзуїтів із хворими дітьми та літніми людьми. У 1988-му вона їздила в Калькутту, де бачила матір Терезу, і не може її забути.

— А куди ще може поцілувати монахиня людину, що помирає?

— Європейцям це важко зрозуміти, — відповідала пані Штарк. — У Європі немає таких міст, як Калькутта, де в кущах водяться отруйні змії, де люди — мільйони! — народжуються, живуть і помирають у купах сміття. Покидають життя буквально під ногами перехожих. Саме таких сестри милосердя мили, годували, лікували і огортали лагідністю та любов’ю. Вони приймали всіх, навіть тих, від кого відмовлялися лікарні. І саме їх цілувала в лоб мати Тереза. На прощання. Всупереч усім уявленням про звичайну людську гидливість. Вона випромінювала любов, ніжність, лагідність та чуйність, тому всі хотіли хоча б торкнутися до неї.

* * *
Ця «маленька велика жінка», як колись назвав її Папа Римський, яка майже не вміла розмовляти, стала знаменитістю, яку жадали зустріти бідні та багаті, артисти, королі та світові політики. Вона не зраджувала своєму покликанню і приходила до кожного. Їй вдалося зробити те, що інші вважали неможливим. Так, вона відкриває будинки для нужденних в епоху холодної війни у Радянському Союзі, на Кубі при Ф. Кастро та в мусульманських країнах.

Одна з сестер якось сказала: «В ній не було нічого особливого чи незвичайного. Вона була такою, як і всі». І дійсно, святість завжди вражає своєю простотою. Вона не ховається від недосконалого й аморального суспільства, а у всій повноті реалізується в ньому. Згідно зі своїм кредо, мати Тереза повною мірою віддавала «свої руки, щоб служити, і серце, щоб любити».

«…Господи, допоможи мені вважати благо ближнього вищим від свого власного. Так, я буду всі зусилля докладати до того, щоб ставити ближнього вище від себе. Я буду намагатися зрозуміти його, а не шукати в нього розуміння. Буду працювати над тим, щоб любити його, а не шукати у нього любові…» — так молилась Мати Тереза разом із сестрами, так моляться вони тепер, після її смерті.

Підготувала Ольга МІЦЕВСЬКА,
"Благовісник, 3,2010

Українська християнська поезія