Історичні постатті

Людина, яка потрібна Господу. Життя та служіння Густава Шмідта

«Господи, якщо я ще потрібний Тобі для праці Твоєї, то підніми мене», — злинуло з уст стомленого хворобою чоловіка. Цей рік був особливо складним: смерть коханої дружини, важка хвороба стомили його до краю. Часто мріями злітав у небеса, і здавалось йому, що земна мандрівка скінчилася. Та це тільки здавалося — попереду його чекало ще багато, можливо, й важчих років.

«Господи, якщо я ще потрібний...» — і в ту мить хворий відчув приплив сил, віру в те, що він потрібний Богу для виконання його праці. «Як цінно усвідомлювати, — напише він пізніше, — що ти достойний служити Богові, спасаючи душі, котрі гинуть».

Ця людина — Густав Герберт Шмідт (Gustav Herbert Schmidt) — відомий проповідник Євангелії у Східній Європі, який у 20-40-их роках працював в Західній Україні, залишивши своєю невтомною працею помітний слід у розвитку п’ятидесятницького руху.

Народився Густав Герберт Шмідт 9 березня 1891 року в російському місті Анаполь. Його батько, Яків Шмідт, з походження німець, переїхав з Польщі в Росію і оселився в ній з дружиною Вільгельміною. Тут Густав у 1905 закінчив громадську школу. Та в 1908 році сім’ю спіткало горе — померла мати, і Яків з дітьми повернувся назад до Польщі. Тоді ж, у лютому 1908 року, Густав прийняв Господа у своє серце і дав Йому обітницю чистого та доброго сумління. Коли ж постало питання, де продовжити освіту, Густав вибрав Бізнес-коледж у Берліні. Та в серці вже зоріла мрія стати проповідником, тому він емігрував у США і вступив у Біблійну школу в місті Рочестер, штат Нью-Йорк, де навчався з 1915 до 1918 року. Після закінчення цієї школи працював місіонером в Асамблеї Божій, але з голови не виходила думка: «Я повинен повернутися на батьківщину, щоб проповідувати знедоленим та пригніченим людям». В 1919 році мрії Густава здійснилися: Асамблея Божа послала його як місіонера в Польщу. Та поїхав він туди вже не один, а з дружиною Кері, норвежкою з походження, яка прийшла до Христа через служіння свого майбутнього чоловіка.

Виснажлива жертовна праця почалася в 1920 році. Польща, Прибалтика, Росія, Україна, Болгарія — це ще далеко не повний перелік місіонерських полів, на яких працювало подружжя Шмідт. Бідність, часто нестача навіть найнеобхіднішого не стали перепоною для служіння. Праця євангелізації була успішною, що додавало сил і бажання трудитись далі. За чотири місяці роботи Герберт охрестив близько ста людей, сотні людей приходили на зібрання, вогонь пробудження горів щодень сильніше.

Після декількох років служіння Густав відчув всезростаючу потребу в служителях і звернувся до Асамблеї Божої, щоб дала дозвіл розпочати роботу Біблійної школи. Та цю пропозицію відхилили через нестачу коштів.

Бачачи величезне прагнення людей пізнати Слово Боже, Густав Шмідт почав організовувати біблійні курси в селах Польщі, Югославії, Західної України та Білорусії. Для цього проповідник використовував зимові місяці, коли селяни були вільні від польових робіт і могли відвідувати заняття. Але зимові подорожі відбирали багато фізичних сил: холод, незручність у пересуванні; часто проведенню занять перешкоджала місцева влада, яка бачила у проповідниках американських шпигунів. Іх затримували, проводили допити.

«Іноді здавалося, що коли б знати наперед про всі труднощі, які виникнуть під час поїздки, то краще було б залишатись вдома, — писав Густав Шмідт. — Але великим прагненням до Слова Божого сповнені місцеві брати та сестри. Про їхнє бажання брати участь в біблійних кусах свідчать ті труднощі, які подолали ці люди, щоб прибути до місця призначення. Один, залишивши вдома восьмеро дітей, за 4 дні пройшов пішки 140 кілометрів, другий проїхав 400 км велосипедом і 90 км залізницею, а третій, повертаючись додому, пройшов пішки 300 км. Люди пробиралися через болота цілими днями, щоб прибути до місця зібрання».
Майже завжди на запрошення Г. Шмідта на ці курси приїжджали брати з-за кордону: Англії, США, Швеції. Це дуже бентежило місцевих урядовців. Один з поліцейських чиновників одного разу сказав: «Тут вже йдеться не про місцевий захід, а про міжнародний конгрес!»

У 1926 році в ході однієї з поїздок Шмідт зустрівся з С.В. Свенсоном, бізнесменом з Каліфорнії, який погодився фінансувати друковане видання «Євангельський поклик Росії». Тут публікувалися новини та потреби місіонерського служіння в Східній Європі. Наступного року він знайомиться з П.Б. Петерсоном, який раніше працював місіонером в Росії. Обоє вони вже давно у своєму серці виношували ідею створення місії з метою поширити служіння в східному регіоні Європи. Тому незадовго була організована ними Російська та Східно-Європейська місія (РСЄМ), яка до 1940 року тісно співпрацювала з Асамблеєю Божою. Влітку 1928 року Шмідт заснував Польовий центр місії в місті Данцінгу (тепер Гданськ, Польща). І саме тут в березні 1930 року з ініціативи Шмідта було відкрито Біблійну школу — перший біблійний освітній заклад в Східній Європі. «Коли почалися заняття в школі, то разом з новими надіями на нас лягли нові проблеми й турботи. Та чуючи, як зранку до ночі лунають дзвінкі голоси російських учнів, і бачачи їхню щирість та завзяття в молитві, серце наше тремтіло від радості і щастя, бо не залишалося сумнівів, що Господнє благословення буде з нами», — писав Шмідт, який до 1935 року був деканом Біблійної школи. Разом з тим він був редактором журналу «Примиритель», не забував також і про біблійні курси, які проводив у різних куточках Східної Європи. Отже, роботи було немало. Дружина Густава Кері намагалася в усьому бути корисною своєму чоловікові і протягом багатьох років, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, допомагала йому. Десятирічна праця виснажила її, крім того, смерть прийомної дочки Герди в 1924 році надломила її здоров’я. Та вона не хотіла навіть відпочивати, говорячи: «Ми повинні зробити щось для росіян, ми повинні, повинні... Наше місце в полі, нас Бог кличе туди». Але тіло, стомлене непосильною працею, не могло вже протистояти хворобі, яка повільно відбирала останні сили.

Кері та Густав Шмідт

Настала різдвяна ніч 1929 року — остання ніч земного буття Кері Шмідт, ніч, яка назавжди закарбувалася у серці Густава. «Ніч 25 грудня в моєму житті особливо пам’ятна, — через рік писав він у статті до різдвяного номеру «Примирителя».— Минулого року Господь покликав з цього життя мою кохану дружину, щоб вона могла вічно бути з Тим, Якого так любила і до Якого своїм співом та свідченнями привела сотні душ».

Смерть дружини стала великою втратою для Шмідта, та й з таким обсягом робіт, який вони виконували разом, сам він не міг фізично впоратися. Служіння Густава чекали скрізь, він працював з повною віддачею. Відомі на сьогодні факти свідчать про чудову дію Святого Духа в Польщі та інших східно-європейських країнах. Крім подорожей, необхідно було працювати над кореспонденцією, писати статті та робити інші невідкладні справи. Тому 30 квітня 1934 року він вдруге вступив у шлюб з Маргарет Нейман, що стала для брата Шмідта надійною та діяльною дружиною, яка перейняла від чоловіка частину редакційної праці.

В січні 1935 року Герберт Шмідт, підбиваючи підсумки року, що минув, з щирою вдячністю Богові сказав: «Можемо з радісним серцем повідомити, що наша місіонерська діяльність поширюється. Лише в Польщі в травні водне хрещення прийняло 767 душ. Великою подією стало хрещення у Пінську, де хрестилося 77 душ. В Галичині — 75 чоловік. Великі хрещення відбувалися під час святкування П’ятидесятниці, коли загалом хрестилося 497 душ. Це свідчить про великі благословення, які послав Господь на нашу працю».
Та після піднесення часто бувають спади, після радощів — печалі, такі вже закони земного існування, і ніхто з нас не може відповісти на те відвічне і таке банальне «чому?».

Місіонерська школа в Данцінгу

Ще з 30-их років в Росії почалося переслідування християн, а в Польщі та Німеччині нестримно зростала кількість прихильників фашизму. Під тиском нацистів в 1938 році Біблійну школу в Данцінгу закрили. А в вересні 1939 року фашистська Німеччина захопила Польщу, і Данцінг став гітлерівським. За два місяці до початку війни Шмідт повернувся з Америки, і саме це стало причиною того, що влада не дозволила йому проповідувати в Польщі та в інших країнах Східної Європи. В ньому вбачали американського шпигуна. Потім нацисти заборонили діяльність п’ятидесятницьких громад, було заарештовано найбільш активних його діячів. Шмідт перебував у від’їзді, коли в кінці жовтня 1940 року гестапо увірвалося в його помешкання і конфіскувало всі матеріали та документи. Коли він повернувся з поїздки, непрохані гості знову завітали до нього, зробили обшук, відібрали все, що видалося їм підозрілим, в тому числі і Біблію. Шмідт саме вкладав своїх маленьких донечок спати, навіть не підозрюючи, що мине багато місяців, поки він зможе побачити свою дружину та дітей. В той вечір його арештували. Посадили в маленьку темну камеру. Жахливий сморід, неможливо було витримати.

В’язниця... У пам’яті пропливали 20 років невтомної важкої праці для Господа. Різні почуття охоплювали його. Може, диявол хоче загнати у глухий кут? Спочатку він молився про звільнення, а потім прийняв все так, як від Господа, і почав свідкувати про Нього з новою силою. Але більшість з ув’язнених не хотіла приймати таку віру, а гестапівці тільки сміялися з нього. Допити були принизливими: знущання, насмішки... Звинувачували його в поширенні забороненої релігії, стверджуючи, що Німеччина не зацікавлена в її розповсюдженні.

В одній камері з Шмідтом сидів католицький священик, який подарував йому Новий Заповіт. Цей подарунок був найдорогоціннішим подарунком, що ясним промінцем надії сяйнув у темному царстві зла та ненависті. Це був хліб життя, якого так прагнуло серце проповідника, бо навіть фізичний голод не міг зрівнятися з тієї спрагою за Словом Божим.

Звичайно, час ув’язнення був дуже важким для Шмідта, за цей час він схуд десь на 20 кілограмів. Лише на 72 день йому дали більш-менш пристойну їжу. Та ще важчим був цей час для його дружини Маргарет. Важка невизначеність гнітила її. Вона зі скорботою в душі прагнула відшукати місце перебування чоловіка, але влада не давала жодної інформації. Та одного разу Маргарет пощастило: вона натрапила на співчутливого службовця, який допоміг їй мати побачення з чоловіком. Пізніше дружина домоглась, щоб йому щодня приносити їжу, що, можливо, і врятувало життя Густава.

Після шести з половиною місяців перебування під слідством було винесено вирок. За проповідь Євангелії та участь у п’ятидесятницькому русі його було засуджено на півроку позбавлення волі, а оскільки він пересидів вже 14 днів, його відпустили. Однак ситуація була складною: проповідувати заборонили. Залишився один вихід — назад в Америку, та влада не давала дозволу на виїзд. Існувала загроза потрапити в концтабір, тому Шмідт почав шукати можливості для того, щоб виїхати в нейтральну Швецію. У січні 1943 року в нього склалася нагода нелегально перебратися в Стокгольм.

Прощання було важким. Чи знав він, що не побачить більше своєї дорогої дружини?

Коли він прибув у Швецію, його радо прийняв пастор Леві Петрус. Але й тут не обійшлося без проблем. Місцева влада підозрювала, що він є німецьким шпигуном. Знову допити, звинувачення. Американці також втратили свою довіру до нього, головною підставою для цього стало те, що перед самою війною він повернувся в Німеччину. Зрештою, повністю виснажений, він заявить: «Я вже не можу грати ролі шпигуна, як корова не може грати ролі благородної дами». Тоді його залишили в спокої.

Оскільки Шмідт потрапив у країну нелегально, то він отримав статус «біженця», а отже не мав права займатися проповідуванням, але після довгих домагань йому дозволили говорити на служіннях при наявності перекладача. Невгамовна натура Густава та його невичерпна енергія потребували чогось більшого, аніж невеличкі промови у зібраннях. Тому він сідає за друкарську машинку і пише першу книгу «Пісні серед ночі», в якій розповідає про переживання в ув’язненні. Потім світ побачили такі книги, як «Бог у моєму житті», «Вірність до смерті», «Бог відкриває дороги».

Та все ж почуття самотності не давало йому спокою. Шмідту приносило страждання те, що він обідає за добре накритим столом, а його сім’я в той час голодує. Він постійно відсилав додому продовольчі товари, і згодом прийшло радісне повідомлення від Маргарет, що посилку отримали, дівчатка здорові. Ще з більшим старанням Герберт почав шукати можливості для виїзду сім’ї з Данцінгу, однак офіційні німецькі представники постійно відхиляли його прохання.

Зв’язок з сім’єю знову перервався. Невідомість підривала його здоров’я. На Різдво 1943 схопило серце, думав, що помре, але залишився живим. Господь знав, що він ще буде таким потрібним своїм маленьким донечкам. 30 квітня він дізнався, що його дружина хвора і їй зробили переливання крові. «Лише кількасот кілометрів розділяє мене з хворою дружиною, — думалося не раз, — а я не можу нічим допомогти!»

10 травня 1944 він одержав листа від свого друга, який повідомив, що Маргарет відійшла у кращий світ, а діти — з бабусею Елізою Нейман. Ось і Маргарет пішла від нього! Як 15 років тому Кері! Чи багато горя та нещасть має ще статися? Хіба ніч не має кінця?

Тривогам не було меж, його донечки потребують допомоги, а він нічого зробити не може. На двох дівчаток ще чекало багато поневірянь та страждань, війна залишила багато жахливих ран у дитячих душах. Рут було 9, а Карін — 4 роки, коли померла Маргарет, а Герберту вдалося розшукати їх аж після війни, і з допомогою американського президента та Шведського Червоного хреста забрати дітей у Швецію. Це сталося 10 травня 1946 року, а вже через місяць вони вирушили до Америки. Стоячи на причалі, вони зі сльозами радості та суму молилися і славили Бога. Нарешті починався новий день!

Новою батьківщиною для них стала Каліфорнія. Як людині з багатою душею, сильним інтелектом та гарячими почуттями, йому було важко призвичаїтись до нових умов. Здавалося, що він не може бути корисним у праці. Та він не здавався. Багато років вів програму німецького радіо в Каліфорнії, що принесло благословення багатьом людям. Він повністю захопився цією працею, все частіше почали запрошувати його брати участь в зібраннях, де він ділився з молодими братами своїм досвідом.

Але фізично Густав почував себе не дуже добре. Влітку 1957 його відвідав колишній учень з Данцінгу, він запросив свого наставника відвідати Німеччину. Хоча брат Шмідт відчував себе не надто здоровим, він охоче прийняв запрошення, бо відчуття Божого благословення супроводжувало його в підготовці до цієї мандрівки. Густав писав у своєму щоденнику: «Для поїздки в мене не було жодного долара. Як ніколи раніше, всі потреби задовольняв Господь. Я міг розпочати подорож. Та ще одне. Для мене було загадкою, чому Боже провидіння сприяло мені. Чи ж мої сили вже не використані... Однак, хай відкриється, чому я тут».

Зиму 1957-58 років Шмідт провів, подорожуючи Німеччиною. Хвилюючими були зустрічі з друзями. «Моє життя повністю належало слов’янам, німцям та іншим народам Європи. Знову отримав можливість побачити багатьох дітей Божих... і служити їм. 19 лютого 1958 року виповнилося 59 років моєї праці для Господа», — писав Густав.

Подорож була напруженою, проповідник відчував приплив сил. План подорожі по Німеччині було виконано. Великим благословенням для християн стали чудові проповіді Шмідта, біблійні заняття, проведені ним. Він залишився в пам’яті віруючих також як талановитий письменник, прекрасний поет і композитор, автор чудових християнських пісень...

Востаннє він брав участь у конференції в Хальберзі, яка відбулася на Пасху 1958 року. Згодом йому стало гірше. Теплий прийом та догляд в останні дні свого життя він отримав в родині Тайця Шаля, і 19 травня 1958 року Господь забрав Свого слугу у Свої небесні оселі. Перестало битися сповнене любов’ю гаряче серце, збулася заповітна мрія життя, виконалося останнє бажання людини, відданої Богові: «Моє останнє бажання і вічне щастя, — говорив Шмідт, — іти головною вулицею Нового Єрусалиму, щоб принести своє поклоніння та відданість Царю, Який перетерпів і помер за вас і за мене, — хай прославиться ім’я Його навіки-віків!»

Підготувала Ольга Морозовська (Міцевська)

Благовісник, 4,2000