Дорогами історії

Російські дороги фінських місіонерів

Ім’я Ярла Миколайовича Пейсті протягом багатьох десятиліть було добре відоме російськомовним віруючим завдяки радіопередачам, які він вів із-за «залізної завіси». Для тисяч слухачів його проповіді були вісткою спасіння та підбадьорення. Зараз він відійшов від цього служіння через похилий вік, передавши його іншим, зокрема своєму синові. Батьки Ярла також були місіонерами-проповідниками у далекі та нелегкі 20-30-ті роки минулого століття. Пропонуємо увазі читачів свідчення матері Ярла Пейсті Марти, яке було записане на магнітну плівку і не раз звучало у радіопередачах сина.

Я з дитинства відвідувала недільну школу. В нашу церкву (Марта проживала у Фінляндії — прим. редакції) приїжджали місіонери з різних країн. Мене завжди цікавили деталі про ті країни, про які розповідали місіонери, показуючи певні предмети, привезені звідти. І тоді я часто думала про те, як би я хотіла стати місіонеркою.

На початку Першої світової війни 1914 року я пережила радісний день у своєму житті — Господь відродив мене, і я дізналася, що гріхи мої прощені і що я Його дитя. Мені відразу ж стало зрозуміло, що коли Господь навертає нас, Він хоче, щоб ми несли вістку про спасіння іншим. Тому й моєму серці з’явилася думка: «Може, Господь хоче, щоб і я свідчила про Нього, щоб стала місіонеркою в якійсь країні, де ще не знають Бога». І ця думка сповнила мене великою радістю. Раптом я відчула, що Господь хоче послати мене в Росію. Ця думка злякала мене. Тоді я чомусь вважала, що Росія — якась велика, страшна і загадкова країна. Тому я спробувала відштовхнути цю думку від себе.

На початку 1915 року в нашу церкву приїхав молодий місіонер з Росії. Він розповідав про свою роботу. Його серце палало незгасним вогнем до російського народу, і мені дуже сподобалися його проповіді. Минув певний час, я ближче познайомилася з ним, і у 1916 році Микола Пейсті, так звали молодого місіонера, став моїм чоловіком. Я зрозуміла, що все одно в моєму житті здійсниться те, що передбачив Господь. І якщо я не хотіла їхати в Росію сама, то муситиму їхати туди з чоловіком. Серце чоловіка було сповнене бажання повернутися в Росію.

На початку 1918 року, в розпал Російської революції, чоловік каже мені:

— Ми маємо їхати у Росію. Я відчуваю, що Господь кличе мене туди.

У той час у нас була маленька дитина, і я казала чоловікові:

— Як же нам тепер їхати в Росію у такий страшний час?

Пам’ятаю навіть, коли чоловік висловив думку в нашій церкві, то всі віруючі запротестували, кажучи, що ця думка не від Бога. Вони говорили, що нам все одно не дозволятимуть проповідувати, що нас розстріляють чи ж ми помремо з голоду.

Але мій чоловік, коли він був впевнений, що на щось є воля Божа, не здавався у виконанні цього, і ніхто не міг його відговорити.

Отож, ми спакувалися й поїхали у Петроград. Коли прибули в Росію, то зрозуміли, що чутки про цю країну не перебільшені: неймовірний голод, людей вбивають просто на вулицях. Я своїми очима бачила це. Продукти ми отримували по картках: денна порція — восьма частина фунта хліба на людину, дитина за своєю карткою отримувала два яйця і один фунт крупи у місяць.

Пам’ятаю, я кілька разів змірювала невеликий шматок хліба, він був не довшим і не товщим від мого пальця, і в той же час неймовірно важчим від різних домішок. Цей шматок я ділила на три частини: на сніданок, обід і вечерю — і це була вся наша їжа. Ні за які гроші не можна було придбати більше нічого. На Пасху нам видавали три фунти мерзлої картоплі — таким був наш пасхальний обід.

Зрозуміло, що наша дитина не могла жити на такій порції, яку вона отримувала, і моє серце страждало від цього. Дитина голодувала, а я не мала нічого, чим би могла нагодувати її. Звичайно, ми з чоловіком були також постійно голодні й смертельно стомлені, але, попри це, чоловік продовжував виконувати служіння в общині, хоча іноді йому здавалося, що у нього запас сил повністю вичерпався. Та Господь щедро благословляв нас духовно: ми мали великі зібрання, часто чоловік проповідував на вулиці, багато людей у той час віддавало своє серце Господу.

Але моє серце постійно нарікало на Бога. Часто ночами, коли чоловік і дитина спали, я вставала, виходила на кухню, схиляла свої коліна перед Господом і говорила: «Господи, чому ми маємо бути тут? Хіба не було у світі іншого місця, де б ми могли благовістити Твою Євангелію? Чому я маю дивитися на свою дитину, яка помирає від голоду?» Але я завжди чула Його ніжний голос, який казав мені: «Я залишив небесні оселі і прийшов на цю грішну землю, щоб спасти і тебе, бідну грішницю, а ти не хочеш звіщати про спасіння, яке отримала».

Так минуло кілька місяців. Одного разу чоловік сказав, що бачить Божу волю у тому, щоб ми покинули Петроград і поїхали на південь Росії, в Царицин, бо там також потрібні проповідники, але їжі там є трохи більше.

У той час був закон, що ніхто без спеціального дозволу не міг виїхати з Петрограду. І такий дозвіл видавали тільки партійним людям та хворим. Ми не потрапляли ні під жодну з цих категорій. Та ми вірили, що, якщо на це є Божа воля, Він відкриє нам дорогу.

Після молитви чоловік пішов у комісаріат, в якому видавалися дозволи на виїзд. Коли він прийшов туди, то побачив дві довгі черги. Над одним вікном було написано «Для членів партії», а над іншим «Для хворих». У той час він не міг вирішити, в яку чергу має стати, тому звернувся з цим запитанням до Господа. Він відчув спонуку в серці, що потрібно стати біля віконця «Для членів партії». Коли дійшла його черга, і жінка, яка приймала документи, попросила його пред’явити партійну картку, чоловік відповів, що він не належить до партії. Вона подивилася на нього здивованими очима й запитала:

— Хто ж ви? Як вас звати?

Коли він назвався, жінка ще раз поглянула на нього і сказала:

— О, пасторе Пейсті! Я вас знаю. Я бувала на ваших зібраннях, і вони мені дуже сподобалися. Я спробую зробити все, що зможу, щоб ви отримали цей дозвіл.

Вона вийшла в сусідню кімнату і через певний час повернулася з папером у руках. Це був дозвіл, і там була написана правда. У документі йшлося про те, що ми є місіонерами і нам дозволяється виїхати з Петрограда.

З великою радістю чоловік прийшов додому і сповістив мені про це. За кілька днів ми розпродали все, що мали, попрощалися з віруючими і вирушили на вокзал. Ми мали потрапити на поїзд «Петроград-Нижній Новгород», у нас був квиток другого класу. В купе, призначеному для чотирьох людей, було аж 22. Поїзд був переповнений людьми, які намагалися втекти з голодного Петрограда.

Так ми приїхали у Нижній Новгород. Там ми дізналися, що наш пароплав відпливає лише наступного дня, і нам треба десь переночувати. Ще на вокзалі нам стало відомо, що всі готелі і постоялі двори переповнені людьми. Де ж ночувати? І раптом я побачила одну жінку, одягнену у форму Армії спасіння. Вона стояла збоку і розмовляла з якимсь молодим чоловіком. Згодом ми дізналися, що вона шведка і остання з працівників Армії спасіння, яка наступного дня має покинути Росію. Коли ми запитали у неї, чи не знає вона місця, де б ми могли переночувати, її співрозмовник сказав:

— А як ваше прізвище?

Коли мій чоловік назвав своє прізвище, цей чоловік міцно обійняв його і сказав:

— Дорогий брате Пейсті, я такий радий вас бачити! Я тільки недавно отримав вашу літературу і книгу «Пісні», і так щиро мріяв зустрітися з вами. І ось тепер ви тут! Ходіть ночувати до мене! Мій дім дуже бідний, але все, що я маю, я вам дам.

Ми з радістю прийняли це запрошення. І коли увійшли в цей дім, то побачили, що він дійсно бідний. Дім складався з невеличкої кімнати та кухні. У кімнаті жили тато й мама, а він спав у кухні на маленькому вузенькому ліжку. Він вказав нам на нього і сказав:

— На цю ніч ви можете зайняти моє ліжко.

Звичайно, ні я, ні чоловік не могли спати цієї ночі, та ми могли вкласти свою дитину на це ліжко і у своїх молитвах дякували Богові і цьому дорогому братові, який віддав нам усе, що мав. Ми не знаємо, де він сам спав тієї ночі, але вранці він прийшов, щоб провести нас на пароплав.

Ми зійшли на переповнений пароплав. Зазвичай переїзд з Нижнього Новгорода до Царицина зайняв би два дні, а того разу ми в жахливих умовах пливли два тижні, але так і не добралися туди. За великі гроші на пароплаві можна було купити якусь їжу. Складність поїздки полягала в тому, що в районі Середньої Волги йшла громадянська війна. Ми чули постріли армії, котра наступала, і не могли пристати до жодного берега. Останні три дні нашої подорожі виявилися найжахливішими: ми не мали ні шматка хліба.

І одного разу о 12 годині ночі ми раптом почули стук у двері нашого купе. Коли чоловік відкрив, то побачив червоноармійця. Солдат сказав, що пароплав далі не піде, оскільки через війну має повернутися назад. Він запитав, чи ми хочемо повернутися, чи залишимося тут. Він також сказав, що тут немає навіть причалу, бо в окрузі на тридцять верст немає жодних поселень. Але спробували все ж пристати до берега, щоб ті, хто хотів зійти, змогли це зробити. Ми вирішили також зійти з пароплава з твердим наміром, що, якщо нам призначено померти з голоду, то ми помремо тут. Так і зійшли.

Пароплав повернувся, а ми залишилися серед ночі на березі. Йшов дощ, дув дуже холодний вітер. Я сіла на камінь, намагаючись прикрити свою дитину, наскільки могла, щоб захистити її від холодного вітру та дощу. І в серці своєму я знову нарікала: «Чому ми маємо бути тут?» Мій чоловік не міг дивитися на нас: дитина плаче і я плачу. Він залишив нас і пішов уздовж берега Волги. Пройшов десь з версту, прихилив коліна і став молитися. «Господи, Ти Сам покликав нас у Росію, щоб ми могли проповідувати Твою Євангелію. І Ти у Своєму Слові обіцяв, що потурбуєшся про Своїх дітей. Тепер ми в цій пустелі помираємо з голоду. Я прошу Тебе, пошли їжу моїй дитині, ти ж послав їжу Іллі. Ти можеш послати ангела чи ворона, який міг би принести нам їжу тепер». Коли він підняв голову, то здалека побачив фігуру людини, яка наближалася до нього. Згадуючи цей випадок, мій чоловік завжди казав: «Не знаю, чи це був чоловік, чи жінка». Але, підійшовши ближче, він сказав: «Я знаю, що ти шукаєш їжі для своєї дитини», — залишив пакет у руках мого чоловіка, повернувся і щез.

Коли мій чоловік прийшов до нас з цим пакетом і розповів, як отримав його, то я майже боялася відкрити пакет, бо була впевнена, що це був ангела, посланого з неба. У пакеті була тепла манна каша, загорнена у білосніжний папір. Я дала її дитині, але вона не змогла багато з’їсти, оскільки довго нічого не їла, тому ще залишилося нам з чоловіком, щоб підкріпити наші сили.

Надто багато б часу зайняла розповідь про те, як ми вийшли з цієї пустелі. Зрештою, ми приїхали в Самару, яку тільки що залишили червоні. Туди увійшли білі. Неприбрані мертві тіла лежали на вулицях міста. Через місяць після приїзду в Самару народилася наша друга донька. Їй був лише місяць, коли червоні повернулися в Самару, і ми змушені були залишити це місто. Ми поїхали в Іркутськ. Там умови життя вже були набагато кращими. Їжі було достатньо, але наше малятко, яке так довго страждало від голоду, вже не могло видужати та зміцніти. Донечка пішла від нас до Господа.

Пам’ятаю той день, коли стояла біля її відкритої могилки. Я схилила коліна і сказала Господу: «Я знаю, дорогий Боже, чому Ти забрав цю дитинку від мене. Тому що я не могла погодитися з Твоєю любов’ю. Я й тепер своїми власними силами не можу цього зробити. Але прошу Тебе, наповни моє серце любов’ю до російського народу. Даруй, щоб я завжди була покірна Твоїй волі!» В ту мить один російський брат підійшов до мене, поклав руку на плече і сказав:

— Дорога сестро, не плач, скоро Христос прийде, і тоді ти побачиш свою донечку.

В ту мить Господь наповнив моє серце такою любов’ю! Я побачила у цьому дорогому братові увесь багатостраждальний російський народ і готова була обійняти і поцілувати його.

І з того дня я завжди кажу, що по крові я шведка, але серце в мене російське. І я знаю, що скоро Господь прийде, скоро пролунає остання труба Архангела, — і могили відкриються. Маленька могилка там, в далекому Сибіру, відкриється, і дорога могила, яка в мене тут, в Нью-Йорку, в якій покоїться тіло мого дорого чоловіка, який сорок років трудився для Господа, — і вона відкриється. І я також буду піднята назустріч моєму дорогому Спасителю, Який помер за мене. І там я також зустріну всіх тих дорогих росіян, які були спасенні в ті роки, коли ми подорожували по Росії, в Сибіру.

"Благовісник", 1,2010

Ярл Пейсті. Коротка біографія

Микола Пейсті. Біографія