Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Гостьова книга

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Сторінки історії

«Усе його життя — це боротьба ...»

«Я вдячний моєму Богові за те, що можу жити в цій країні і страждати за ім’я Ісуса Христа»
І.А. Левчук

Життя кожного християнина пов’язане з боротьбою. Ми боремося з собою, своїми звичками та поганими рисами характеру, змушені стояти проти спокус та ворожих нападів. Найважче ж тим, хто на передовій цієї боротьби — служителям. Бути Божим служителем — це велика відповідальність перед Богом та людьми. Виконувати працю єпископа не було легко ніколи, а особливо в період з 1940 до 1990 року ХХ століття в Радянському Союзі. Могутня «тоталітарна машина» робила нестерпним життя тих, хто дозволяв собі думати інакше, ніж було потрібно в СРСР. До «інакодумців» в той час належали й християни віри євангельської — п’ятидесятники. Бути служителем п’ятидесятницької общини (особливо нереєстрованої) прирівнювалося до тяжкого карного злочину.

Одним з тих, кого Господь поставив на передовій п’ятидесятницьких громад в Україні, був єпископ Іван Антонович Левчук. Внесок, зроблений братом у побудову п’ятидесятницьких церков, дуже великий. Все його життя, кожна прожита хвилина були віддані для служіння Господу. Де б не проходив його життєвий шлях, всюди він благовістив про свого Спасителя та підбадьорював християн. Для багатьох Іван Антонович став прикладом щирого служіння Богові та людям, сміливості при захисті Істини, незламної стійкості та мужності при перенесенні страждань.

Іван Левчук


Іван Антонович Левчук народився 28 лютого 1922 року в с. Сошично Камінь-Каширського району Волинської області. З дитинства разом з батьками відвідував зібрання євангельських християн. Неодноразово віруючі збиралися в домі Левчуків для того, щоб разом прославити Господа. Маленький Іванко любив свого Спасителя і щиро служив Йому. Молитви мами, батькові настанови не були даремними — син пішов за Христом вузькою стежиною.

Господь приготував для Івана важке, стражденне та багате подіями життя. Можливо саме тому, коли християни вмирали за відмову брати в руки зброю, Бог зберіг молодого юнака від смерті. Його за кілька хвилин до розстрілу врятував генерал Пухов та направив служити писарем у артилерійський полк. Після закінчення військової служби молодий християнин лишився жити в Коростені Житомирської області, де зупинився їхній полк. Через рік, влітку 1946 року Левчук переїжджає до Києва. У видінні Господь відкриває йому потребу тут трудитися. Коли Іван прибув до Києва, то побачив печальну картину духовного охолодження багатьох віруючих. Це дало поштовх розпочати невеликі таємні зібрання. Ці вечірні зустрічі мали величезний успіх, почала збільшуватися кількість відвідувачів. Тут можна було почути живі проповіді Івана Антоновича, одержати пораду та щиро помолитися. Вже у той час Господь використовував його, щоб допомагати Своїм дітям. У Левчука був пророчий дар, також Господь відкривав йому думки та вчинки інших. Івана Антоновича знали як щирого та палкого проповідника, ревного до Божого діла служителя. Крім піклування про свою невелику общину, Левчук відвідував також інші громади, щоб послужити словом та разом помолитися. Так розпочалася пастирська праця, яку брат звершував до кінця свого життя.

Івану Антоновичу ніколи не було байдуже до страждань та поневірянь братів та сестер у Христі. Він дуже переживав за Христову церкву, над якою так низько нависли хмари випробувань. Тому в березні 1948 року бере участь у Дніпродзержинському таємному з’їзді служителів, які бачили потребу у створенні Союзу, окремого від баптистів. На цьому з’їзді Іван Левчук виконував важливу роль — допомагав у його підготовці та був одним з помічників керуючого брата Афанасія Бідаша. Протягом з’їзду був написаний лист-клопотання до уряду СРСР з проханням дозволити п’ятидесятникам мати свій Союз. Брати вирішили їхати до Москви. Закінчився з’їзд трагічно для всіх його учасників. Зранку на вокзалі служителів арештували. Івана Левчука, якому тоді було 26 років, засудили до десяти років позбавлення волі. Вісім років він був далеко від рідної церкви, в холодному та суровому краї Комі.

Іван Левчук (в центрі) серед старших братів Церкви ХВЄ


Повернувшись з ув’язнення, лише півроку служитель зміг жити на свободі. В серці Левчука горіло величезне бажання завершити почату працю — отримати дозвіл від влади на реєстрацію Союзу християн віри євангельської. В серпні 1956 року у Харкові Іван Левчук бере участь у другому з’їзді служителів ХВЄ. Івану Антоновичу доручили збирати підписи під письмовою заявою про реєстрацію. За цей час брата рукопокладають на служіння пресвітера-благовісника, а пізніше — на служіння єпископа.

Восени цього ж року разом з братами Левчук їде в Москву просити дозволу на реєстрацію. Відповідаючи на погрози, він сміливо заявив: «Я готовий знову за ім’я Господа свій новий костюм поміняти на стару арештанську табірну робу».

Списки, які влада підступно одержала у керуючих братів нереєстрованого союзу ХВЄ, були використані зовсім не за призначенням. На місцях, згідно тих же списків, переданих у Москву, почалися судові процеси над керівниками й активними членами церков по всьому СРСР. Цю жорстоку розправу відчув на собі також і Іван Антонович. У січні 1957 року в м. П’ятихатках Дніпропетровської області, під час засідання братської ради, працівники КДБ «переписали» служителів та суворо попередили про можливий арешт. Незабаром влада виконала своє попередження. Після «детального» розслідування та суду, Івана Левчука засуджують до п’яти років ув’язнення. Ці роки служитель змушений був жити в далеких мордовських таборах. Між другим та третім арештами Іван Антонович зміг прожити на свободі лише півтора року. В 1964 році його засуджують втретє на 5 років, які він відбував в Сокальській колонії суворого режиму. Щоб засудити вчетверте після короткого відпочинку від в’язниці (лише 8 місяців), Левчука звинуватили в агітації до непокори владі, відмови від громадянства СРСР, паспортів та профсоюзних організацій. І знову п’ять років поневірянь у Сибіру. На цей раз влада просто вислала його в м. Зіма Іркутської області працювати на хімічному заводі.

Лише неповних три з двадцяти шісти років (з 1948 до 1974 рр.) він жив на свободі. Але за цей час Іван Левчук встиг більше, ніж іноді люди за все прожите життя. Через служителя в одному з таборів холодного краю Комі прийшов до Бога злочинець з великим стажем або «пахан», як його називали в колонії. Він помітив, що Левчук час від часу десь зникає, ховаючись від інших. «Пахан» почав слідкувати за Іваном Антоновичем. Таємниця виявилась простою — брат ходив молитися. Злочинцю нічого не лишилося, як схилитися в молитві. Через кілька таких зустрічей, він щиро покаявся перед Богом.

Проживаючи далеко від дому, брат ніколи не залишав Божого діла. Будучи вірним своєму покликанню, він виконував пастирську працю в далекій Воркуті, допомагав стражденним та знеможеним як в Мордовіїї, так і в далекому Сибіру. Коли тільки була можливість, таємно від начальства шукав спілкування з Божим народом. Через спілкування з Іваном Антоновичем люди наверталися та починали щиро служити Богові. Левчук як служитель давав водне хрещення серед лютої зими в ополонці. Одного разу, після такого хрещення Господь уздоровив Левчука від недуги. Далеко від рідної церкви братові не раз доводилось молитися за хворих та бачити зцілення, таємно звершати вечерю Господню. В Іркутській області, під час останнього заслання, він організував церкву та постійно піклувався про неї. Навіть через багато років християни теплим словом згадували про Івана Антоновича Левчука.

Життя в далекій Мордовії, за високими стінами з колючим дротом у колонії в Сокалі та на засланні в Зімі було нестерпним. Бути за ґратами — це працювати до знемоги, переносити побої та знущання, постійно терпіти голод та насмішки з боку начальства. Це означає лише одне — боротись, незламно боротись та страждати за Ісуса Христа. Але в цій боротьбі Божий служитель не залишався сам, завжди поруч з ним був його Господь. Могутня Божа рука захищала Івана Антоновича в далекій холодній Воркуті, тільки Христос міг підтримати тоді, коли їжею був перемерзлий турнепс і від холоду не відчував рук. Хто, крім Спасителя Ісуса, міг зрозуміти, що немає сил для того, щоб йти далі. У таких обставинах доводилося не просто молитись, а волати про допомогу. Господь відповідав, не змінюючи життєвих обставин, допомагав переносити страждання та зміцнював у вірі. Лише тверда та непохитна віра могла тримати його у цій боротьбі. Незважаючи на темні хмари у житті, Левчук чекав і молився про свободу. Тому, напевне, ризикуючи життям, працював у підготовці з’їздів, бував на багатьох нарадах служителів, відвідував християн, був у Москві разом з іншими. Одним з найбільших його бажань було — мати свій союз п’ятидесятників, мати свободу, щоб вірити та молитись по-біблійному. Проходячи через табори та заслання, він знав — Бог дасть свободу і цю свободу він, Іван, побачить своїми очима. Але попереду чекало так багато боротьби...

Іван Левчук під час перебування у засланні, Мордовія, 1959 р.



Після приїзду з останнього заслання Іван Антонович разом з сім’єю повернувся до Києва. Тут мешкали батьки дружини Левчука. Кілька сімей, у тому числі й молода сім’я служителя, мешкали разом у невеликому за площею приміщенні. Лише згодом Господь попіклувався про Свого слугу — старе житло завалилося, тому влада надала у користування нову квартиру. Одним з доказів вірності Господеві та служінню є той факт, що особисте життя Івана Антоновича влаштувалося відносно пізно (в 1969 році у віці 47 років він одружився з Вірою Маєвською). На мою думку, служитель вважав за краще страждати за віру самотньо, не піддаючи тривогам та переживанням сім’ю. Лише в останньому засланні з 1969 до 1974 роки для Левчука стала підтримкою та розрадою молода дружина.

Весільне фото Івана Левчука


Починаючи з 1974 року (у віці 52 років), закінчується період в’язниць для Івана Антоновича. Але на цьому переслідування не закінчилися. Жити на волі легше та спокійніше всеодно не давали. Для радянської влади він був одним з найзапекліших рецидивістів країни, затятим «сектантом», з яким ніяк не можна було домовитись. Відповідні органи слідкували за ним і вдень, і вночі. Працівники міліції та держбезпеки не раз відвідували єпископа, щоб поспілкуватися з ним, пропонуючи трикімнатну квартиру, високооплачувану роботу, (все життя Іван Левчук пропрацював кочегаром та вантажником), аби він залишив свою християнську діяльність. Дуже старанно і ретельно збиралася будь-яка компрометуюча інформація. Майже до самої смерті працівники КДБ постійно чинили на нього тиск. Але зламати єпископа в непохитності вірно служити Господеві влада так і не змогла. Не зважаючи на контроль, постійно ховаючись та уникаючи нагляду, він встигав об’їздити весь Радянський Союз. Машиною, електричкою, автобусом та навіть товарним потягом, зверху на примерзлих дровах, Левчук їхав туди, де його з нетерпінням чекали християни. Завжди усміхнений, ініціативний, повний рішучості, бадьорий — Іван Антонович став для мене одним з тих, на кого можна рівнятися в християнському житті.

Іван Левчук з родиною, 70-ті роки


Останні роки життя Іван Антонович постійно хворів. Знущання в таборах, тюрми та заслання не пройшли безслідно. В перші хвилини 6 січня 1992 року Господь відізвав в небесні оселі Свого вірного слугу — Івана Антоновича Левчука. Протягом 6-7 січня в Київ з’їжджалися служителі з усього колишнього СРСР, ті, хто разом трудився з Левчуком, кому він допомагав своєю порадою та молитвою, хто любив та пам’ятав його. На Бортничанському кладовищі біля Києва було віддане землі тіло Івана Левчука.

Вже минуло більше п’ятнадцяти років, як Господь відізвав у вічність Свого вірного працівника, але пам’ять про цього невтомного Божого служителя лишилася в серцях багатьох братів та сестер. Спілкуючись з ними, я бачила, як світяться їхні очі, коли згадують про Івана Антоновича, як пам’ятають всі деталі зустрічей з ним. Звичайно, не зібрати всіх свідчень, щоб описати життя та служіння єпископа Левчука. Але це записано набагато точніше в Того, Який все бачить та пам’ятає. Іван Антонович міг сказати про себе, як і апостол Павло: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4:7).

Підготувала
Тетяна ЗАЙДЕЛЬ,
м. Луцьк,
"Благовісник", 2,2009

 

 

 

Українська християнська поезія